У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра - Марсель Пруст

Щоправда, деякі збоченці стають нібито іншими, так звана нецнота уже не проглядає в їхніх звичках, але ніщо не зникає безслідно: кудись запроторений клейнод знаходиться; якщо хворий менше мочиться, цс означає, що він дужче пітніє, але кількість виділень усс одно зостається та сама. У цього содоміта вмирає молодий родич, і з того, як він побивається, ви здогадуєтеся, що він переніс свої пожадання на любов до цього родича, любов, можливо, невинну, любов, у якій пошана брала гору над прагненням до посідання, — так, в основному не змінюючи бюджету, деякі видатки переносяться на другий рік. І як у деяких хворих кропив’янка на якийсь час змушує забувати про їхні постійні недуги, так чисте почуття збоченця до свого молодого родича, може, тимчасово, у вигляді метастазу, заступило його нахили, але рано чи пізно вони відзискують місце вже вилікува-ної хвороби, що їх замінила. Тим часом жонатий сусіда схимників повертається: врода молодої малжонки і ніжне ставлення до неї мужа того дня, коли схимник мусив запросити їх на обід, викликають у ньому почуття сорому: він соромиться свого минулого. Жона вже при надії, їй треба вернутися додому раніше, і вона йде сама; малжонок, прощаючись, просить свого друга провести його; друг, ні про що не здогадуючись, іде. Аж це раптом, на перехресті доріг, він опиняється на траві, то його мовчки повалив альпініст, без п’яти хвилин батько. 1 сходини їхні поновлюються і тривають доти, доки поблизу не оселиться кузен молодої жони, і тепер уже малжонок завжди гуляє з ним. А коли покинутий увечері підходить до нього, муж люто відпихає його — він обурений, що в того бракує такту відчути, що тепер він йому огидний. Та ось до покинутого приходить незнайомець, посланий від сусіда-зрадника; покинутий надто заклопотаний, не може прийняти його і тільки потім здогадується, з якою метою приходить цей незнайомець.

Відлюдник сохне сам-один. Єдина його розривка — це ходити на поблизьку станцію біля купалень і гомоніти з залізнични-ком-службовцем. Проте службовця підвищили і переводять кудись геть далеко; схимникові нема в кого спитати нині, коли вирушають потяги, скільки коштує квиток першого класу, і все ж він не зразу вертається додому, аби мріяти, як Ґрізельда у себе на вежі, — він знай пропадає на узмор’ї, і його можна взяти за якусь Андромеду, тільки що цю Андромеду не визволить жоден аргонавт, чи за ялову медузу, якій судилося згинути на піску; або ж він ліниво походжає перед відходом потяга по перону, обіймаючи пасажирів поглядом, і цей його погляд людям іншої раси здається байдужим, погордливим або неуважним, але подібно до того як деякі комахи світяться, аби приваблювати комах того самого ґатунку, або подібно до того як деякі квіти точать нектар, щоб вабити комах, які запліднять їх, насправді він дивиться таким поглядом, який не ошукає надзвичайно рідких аматорів пропонованої їм украй незвичної і вкрай важкої для справдження втіхи, поглядом, що не ошукає побратима, з яким наш спеціаліст міг би побалакати тільки їм самим зрозумілою мовою; одначе на пероні хіба якийсь голодранець удасть, ніби його скорив цей погляд, але його цікавить тільки матеріяльна користь — так люди приходять до безлюдної аудиторії Колеж де Франс, де професор читає лекцію про санскрит, приходять лише на те, щоб погрітися. Медуза! Орхідея! У Бальбеку в мені озивався тільки інстинкт, і тоді медузи мерзили мені; але якби я вмів дивитися на них, як Мішле, очима природознавця й естета, то побачив би розкішну лазурову жирандолю. Хіба медузи зі своїми прозірчастими оксамитовими пелюстками — не лілові орхідеї моря? Так само, як сила істот тваринного й рослинного царства, так само, як ялова рослина, що з неї можна було б добути ваніль, якби тільки колібрі чи якісь бджілки перенесли пилок з одного органу на другий або якби його штучно запліднила людина, пан де Шар-люс (тут слово «запліднення» треба розуміти в сенсі духовному, оскільки в сенсі фізичному парування самця з самцем ялове, але для особистости не байдужа спромога дістати єдину для нього втіху, не байдужа свідомість, що «все живе» може комусь принести в дар «свій пломінь, свій наспів, свої пахощі»), — пан де Шарлюс був із тих чоловіків, яких можна назвати винятковими, бо, хоч би й було їх багато, вдоволення їхніх плотських потреб — таке легке в інших людей — залежить від збігу багатьох і дуже рідкісних обставин. У таких людей, як пан де Шарлюс (за конеч-ности принатурюватися, яку він усвідомлюватиме поступово, але яку вже можна було передбачити з самого початку, принатурюватися для того, щоб діставати насолоду, яка здобріє і напівзгодою), поривання до взаємного кохання, навкір великим, іноді нездоланним перешкодам, звичним для людського загалу, натикаються на перепони й геть-то особливі, і те, що для всіх становить собою найрідкіснішу знахідку, для них майже нездійсненне, отож-бо, як і бувають у їхньому житті по-справж-ньому щасливі зустрічі або ж такі, які природа видає за щасливі, щастя здається їм незмірно чудовнішим, призначеним лише для обранців, здається їм життєво куди важливішим, ніж посполитим коханцям. Чого варта ворожнеча Капулетті та Монтеккі проти всіляких завад, які треба було подолати, особливих перешкод, які природа наставила на шляху й так не частих випадків, здатних породжувати таку любов, перш ніж колишній жилетник, виряджаючись цнотливо на службу, захитався, засліплений, перед роздобрілим п’ятдесятилітком. Такий Ромео і така Джульєтта, як вони, цілком слушно можуть думати, що їхнє кохання не хвилинна примха, а найсправжнісіньке призначення, закладене в гармонії натур як їхніх власних, так і їхніх далеких предків, закладене в дідизні; вони можуть думати, що їх вабить одне до одного сила, яку можна порівняти з тією, що правила світами, де точилися наші попередні життя. Пан де Шарлюс відвернув мою увагу від джмеля, і я так і не дізнався, чи приніс він орхідеї пилок, якого вона очікувала віддавна і який могла запопасти лише завдяки випадкові, такому неправдоподібному, що його можна б назвати хіба дивом. Але те, чого я став свідком, теж було диво, вчинене майже тим самим генієм і не менш чудовне. Тепер, коли я глянув на цю зустріч новими очима, все мало на собі печать якоїсь краси. На які тільки хитрощі не піднялася природа, аби змусити комах запліднювати квіти, що без них було б неможливе, оскільки чоловіча квітка розміщується надто далеко від жіночої; якщо ж забезпечення переносу пилку доручено вітрові, природа дбає про те, щоб пилок легше відривався від чоловічої квітки і зручніше