У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра - Марсель Пруст

Я хотів знову від нього сховатися, але не встиг, та в цьому й відпала потреба. Бо що ж я побачив? На тому самому подвір’ї, де вони, звісно, досі ні разу не здибалися (пан де Шарлюс приходив до особняка Ґермантів пополудні, коли Жюп’єн був уже на роботі), барон, широко розкривши недавно приплющені о4і, утопив химерно пильний погляд у колишнього жилетника, що стояв на порозі свого склепу, а той, прикипівши до місця під бароно-вим поглядом, урісши в землю, як дерево, милувався на черевце підтоптаного барона. Але що воно за чудасія: тільки-но пан де Шарлюс змінив позу, Жюп’єн теж почав, як і він, позувати, ніби дотримуючись правил якоїсь таємничої штуки. Барон спробував удати, ніби ця зустріч на нього враження не справила, але крізь нещиру його байдужість упадало в очі, що йому йти неохота; з хвацьким, недбалим і кумедним виглядом він снував по двору і дивився кудись у простору, — мовляв, бач, які в мене гарні очі.

Зате в Жюп’єна де й подівся добре знайомий мені скромний і сумирний вираз; ідучи за бароновим прикладом, він почав гнути кирпу, підбадьорився, хвертикувато узяв руки в боки, випнув сідниці, загравав, як заграє орхідея з випадково залетілим джмелем. Зроду не думав, що він може бути таким нечвидним — глянути гидко! І вже ніяк мені не могло спасти, що він здольний зімпровізувати в такій мізансцені і при цьому (хоча він бачив пана де Шарлюса уперше в житті) виконати свою ролю так, ніби він довго у неї вживався, — ми неждано-негадано для себе доходимо до такої досконалости, лише коли здибаємо на чужині земляка: тоді порозуміння виникає саме собою, обидва ми знаходимо спільну мову, хай раніше ніколи й не бачилися.

Зрештою ця сцена не була просто комічна; в її чудасії і, якщо хочете, природності була своя краса, і краса ця зростала. Даремно пан де ІІІарлюс прибирав байдужої міни, із нехіттю спускав повіки, потім знову зводив їх і пас очима Жюп’єна. Барон, звісно, розумів, що ця сцена не може тривати тут без кінця-краю, або з рації, яка з’ясується потім, або з іншої причини: може, щось йому підказувало, що все в житті зникоме, а отже, слід прагнути, щоб кожна стріла влучала в ціль (саме через цю зни-комість нас так зворушує дивоглядь кожного кохання). Щоразу, коли пан де Шарлюс дивився на Жюп’єна, він намагався, аби його погляд дослівно промовляв, що робило його погляди геть відмінними від тих, які ми кидаємо на наших знайомців і незнайомців; так зорить, як він зорив на Жюп’єна, хіба що той, хто збирається сказати: «Даруйте мені, але у вас на плечах довга біла нитка» — або: «Якщо я не помиляюся, ви теж із Цюриха? Здається, я вас бачив не раз у антиквара». Ось так щодві хвилини одне й те саме запитання немовби крутилося в позирках пана де Шарлюса, позирках, схожих на запитальні музичні фрази Бетховена, які безугавно повторюються в рівних проміжках і слугують для того, аби — по надмірній пишноті приготувань — впровадити новий мотив, змінити тональність, повернутися на круги свої. Та поглядам пана де Шарлюса і Жюп’єна надавало краси власне те, що вони — наразі принаймні — нібито ні до чого не вели. Таку красу в особах де Шарлюса і Жюп’єна я помітив уперше. В очах того і того світило небо, та тільки не Цюриха, а якогось східного міста, чиєї назви я ще не відгадав. Хоч би що стримувало барона та жилетника, вони вже, здавалося, знюхалися між собою, а їхнє непотрібне перезирання було лише ритуальною прелюдією, такою собі передшлюбною вечіркою. Якщо пошукати аналогії в природі, — а численність таких порівнянь цілком законна, бо та сама людина, якщо спостерігати за нею кілька хвилин, може здаватися почержно і людиною-птахом, і людиною-комахою тощо, — то вони, сказати б, скидалися на двох птахів, самця і самицю, самцеві кортить підійти ближче, а самиця — Жюп’єн — уже не відгукується на його женихання, а дивиться на свого нового дружка без жадного подиву, з недбалою пильністю, вважаючи, що той на це клюне ліпше і що після перших кроків з його боку, супроводжуваних єдино чищенням пір’я, тільки це його й звабить. Проте вдавати байдужого зрештою Жюп’єнові, мабуть, набридло; від певности, що самець попався, до підсичення в ньому охоти погнатися і пожадати — всього один крок; згадавши, що пора на роботу, Жюп’єн вийшов за браму. А проте, він кілька разів озирнувся, перш ніж зникнути за рогом, а барон, боючись згубити його слід, кинувся нагон-цем за ним (на ході він хвацько підсвистував і гукнув: «До побачення!» підпилому швейцарові, але той, приймаючи в підсобці гостей, не почув). Саме тоді як пан де Шарлюс із гудом якогось великого джмеля вилетів за браму, у двір влетів правдивий джміль. Хто знає, чи не його виглядала так довго орхідея і чи не приніс він їй коштовного пилку, без якого вона зосталася б неблазна? Але я не міг стежити за курбетами комахи, бо по кількох хвилинах, знову привертаючи до себе мою увагу, повернувся Жюп’єн (може, схвильований зустріччю з паном де Шар-люсом, він забув пакет, який забере згодом, а може, з якоїсь простішої причини), — повернувся вкупі з бароном. Цей останній, поклавши взяти вола за роги, попросив у жилетника вогню, але зараз же похопився: «Я прошу у вас вогню, а сам забув удома сигари». Закони гостинности взяли гору над кокетуванням. «Заходьте! Тут вам дадуть усе, чого душа бажає», — відповів жилетник, і його твар відбивала вже не зневагу, а радість. Двері склепика зачинилися, і більше я нічого не чув. Втратив я з очей джмеля; я не знав, чи саме такої комахи чекала орхідея, але вже не сумнівався, що може статися диво шлюбу рідкісної комахи й ув’язненої квітки, не сумнівався потому, як пан де Шарлюс (це всього лише зіставляння всіляких випадковостей долі і без найменшого бажання по-науковому сполучити деякі ботанічні закони і так званий — термін дуже невдалий — гомосексуалізм), багатолітній відвідувач цього дому саме тоді, коли Жюп’єн був на роботі, завдяки випадковому нездужанню маркізи де Вільпарізіс зустрів нарешті жилетника, а з ним і своє щастя, бережене долею для таких людей, як барон, ув особі схожих до Жюп’єна істот, що можуть бути, як побачимо згодом, куди молодші й гарніші за Жюп’єна, ув особі людини, призначеної на те,