Віднайдений час - Марсель Пруст
Зрештою я тим менше розумів, ці поїздки, що Мореля приймали, мов члена своєї родини, разом із Берґоттом, — скрізь, де тільки бувало панство Сен-Лу: в Парижі, у Тансонвілі. Морель із великим дотепом, мистецьки вдавав Берґотта. Невдовзі його не треба було навіть просити, щоб він спародіював письменника. Подібно до того, як істерики не годні заснути, щоб не перевтілитися в ту чи ту особу, він сам миттю влазив у шкуру свого персонажа.
Франсуаза, бувши свідком усього того, що барон де Шар-люс робив для Жюп’єна, а Робер де Сен-Лу — для Мореля, зовсім не вважала, що це спадкова риса Ґермантів, радше вона — адже і Леґранден завзято спомагав Теодора, — врешті повірила, вона, особа високоморальна і забобонна, що то просто звичай, повсюдність якого не може не викликати пошани. Вона постійно правила про якогось молодика, Мореля чи Теодора: «Він знайшов одного пана, який вельми ним зацікавився і дуже йому допоміг». А що в таких випадках заступники — це ті, хто кохає, страждає і прощає, Франсуаза, стоячи між ними та недолітками, яких вони непутили, не вагаючись обілювала перших, бачучи в них «добре серце». Вона рішуче ганила Теодора, який варив воду з Леґрандена, хоча, як здавалося, не робила собі ілюзій щодо природи їхніх стосунків: «Тоді цей малий, — додавала вона, — зрозумів, що треба докинути свою пайку, бо сказав: «Хай пан мене візьме з собою, я дуже пана кохатиму і годитиму панові»; ну, звісно ж, у пана добре серце, сам Теодор, мабуть, переконаний, що дістав, либонь, більше, ніж заслужив, бо він шибайголова, яких світ не бачив, але цей пан... цей пан такий добрий, що я не раз казала Жанетті (Теодоровій нареченій): «Дитино, як ускочиш, бува, в клопіт, іди до цього пана. Він сам переспить на підлозі, а тебе покладе на своє ліжко». Надто він любить малого (Теодора), аби викидати його на вулицю. Де пак, він ніколи його не полишить».
З ґречности я спитав його сестру, яке в Теодора прізвище, — сам він мешкав тепер на Півдні. «Таж це той, хто писав мені про мою статтю у «Фігаро»!» — гукнув я, довідавшись, що його прізвище Соттон.
Ось чому, цінуючи більше Робера де Сен-Лу, ніж Мореля, вона гадала, що попри всі вибрики малого (Мореля) маркіз ніколи не покине його в біді, бо в цього пана золоте серце, якщо тільки його самого не зрадить щастя.
Робер наполягав, щоб я довше пробув у Тансонвілі, ба навіть у нього вихопилося, хоча він і гадки не мав примиля-тися до мене, що мій приїзд так урадував його дружину, аж вона не тямилася, за її словами, від щастя того такого сумного для неї вечора, і що я несподіваним своїм приїздом дивом урятував її від розпуки, «а то й чогось гіршого», — додав він. Робер просив спробувати переконати її, що він її кохає, запевняючи, що жінка, якою він захопився, дорога йому не так, як Жільберта, і що незабаром він із нею порве. «А все ж, — додав він, помітно хизуючись і з такою готовністю сповідатися, що мені здалося на мить, ніби ім’я Чарлі от-от «вискочить» несамохіть, наче номер у лотереї, — мені є чим пишатися. Та жінка, яка дала мені стільки доказів ніжности і яку я збираюся скласти у жертву Жільберті, ніколи не звертала уваги на жодного чоловіка і навіть вважала себе нездатною закохатися. Я в неї перший. Знаючи, що вона дає одкоша кожному, я нетямився з дива, отримавши від неї урочого листа, де вона писала, що може бути щаслива тільки зі мною. Звичайно, мені було б від чого з плигу збитися, якби думка про заплакану побідаху Жільберту не мучила мене. У ній є щось від Рахилі — тобі не здається?» Справді, мене вразила якась непевна схожість — принаймні зараз вона впадала в очі. Може, її спричиняло реальне покревенство певних рис (і зумовлене, наприклад, семітським походженням, хоча у Жільберти й не дуже помітним), через що Робер, коли родина запрагла, аби він одружився, обрав із двох багачок Жільберту. Схожість пояснювалася ще й тим, що Жільберта, забачивши світлину Рахилі, чийого імені навіть не знала, аби сподобатися Роберові, стала наслідувати акторчині звички — носила червоні кокарди в косах, чорну оксамитку на руці ще й фарбувала волосся, аби здаватися чорнявкою. Згодом, відчуваючи, як марніє її врода від переживань, намагалася й на це знайти раду. Іноді вона перебирала міру. Одного дня, коли Робер мав на добу загостити до Тансонвіля, я остовпів, забачивши, як сильно Жільберта, — вона саме вийшла до столу, — відрізняється не лише від тієї, якою була колись, а й від себе повсякденної, і довго чудувався, наче переді мною сиділа якась акторка, така собі Теодора. Я ловив себе на тому, що мимоволі придивляюся до неї аж надто пильно, аби довідатися, що ж у ній одмінилося. Незабаром сю мою цікавість було нарешті вгамовано, коли їй довелося висякатися. Ціла веселка кольорів, що зосталася на носовичку, підказала мені, що вона нашмарувалася. Ось чому став кривавим її рот, ось чому вона силкувалась осміхатися, гадаючи, ніби усмішка їй личить, — а тим часом наближалася година прибуття потяга, і Жільберта навіть не знала, приїде її чоловік справді чи просто надішле одну з телеграм, взірець яких склав так дотепно дук Германський: ПРИЇХАТИ НЕМОЖЛИВО, ПОГОВІР НАПОСІДАЄ, і від цього вона блідла під фіолетовими патьоками рум’ян, а під очами з’явилися синці.
«Бачиш, — гомонів він до мене вдавано лагідним тоном, що так контрастував із його колишнім стихійним теплом, голосом алкоголіка і з акторською награністю, — я б усе віддав за те, щоб Жільберта була щаслива. Вона стільки зробила для мене. Ти навіть собі не уявляєш». Але найприкрішим у всьому цьому було його самолюбство; йому лестило Жільберти-не кохання, і, не сміючи сказати, що він, Сен-Лу, кохає Чарлі, він
