Купи собі той довбаний букет: та інші способи зібратися докупи від тієї, котрій вдалося - Тара Шустер
Удома всі кімнати були захаращені речами так, що пройти неможливо. Вітальня слугувала не тільки місцем перегляду серіалу «Беверлі Гіллз, 90210» на великоформатному екрані, тут також містився домашній офіс, спортивні тренажери, численні килими із зебровим принтом, звалені один на одного, гігантський солярій із вісімдесятих, зразки кам’яної оздоблювальної плитки від невдалого будівельного проекту, а також нескінченні вішаки з маминим одягом, більшість із невідірваними етикетками. І так було в кожній кімнаті. Кухня заставлена різноманітними ґаджетами в коробках і подвійними-потрійними запасами всіх продуктів, які псувалися, перш ніж їх розпаковували; в кутку стояв столик із телефоном та горою паперів, на той випадок, якби комусь із нас треба було залагодити якісь справи, поки смажиться яєшня. Їдальню ми дуже рідко використовували, бо там була здерта стеля після початку поспішного ремонту, який так ніколи й не завершився, тому, глянувши вгору, можна було побачити голі дерев’яні балки та ізоляцію зі скловати. Всередині гаража була квартира-резиденція нашого різнороба Баррі, а в ній цілком функціональна, проте ніколи не вживана сауна, в якій мешкав представник втраченої молоді на ім’я Ден. Так. Усе це правда.
Баррі — такий собі веселий коротун з Аляски. Мав білу бороду, лискучу голову і носив веселкові підтяжки поверх білої класичної футболки. У нього було черево, що звисало над джинсами, і він завжди сміявся. Мав штучну щелепу, яку витягував при мені, щоб одночасно розважити і налякати. А коли бував без зубів, губи обтягували йому ясна, і Баррі ставав схожий на деяких персонажів із «Русалоньки». Він був власником типового білого мікроавтобуса без вікон, такі використовують як ремонтні служби, так і викрадачі людей. Баррі гордо паркував його поруч із нашою купою медичного обладнання перед будинком. Це той самий мікроавтобус, до якого твої батьки забороняли будь-коли наближатися. Та й сам Баррі був тим самим незнайомцем, з яким дітям забороняють спілкуватися на вулиці.
Гадки не маю, навіщо батьки вважали, що нам потрібен резидент-різнороб, але ось був він, Баррі, жив у нашому гаражі. Мене завжди лякала його домівка всередині нашого будинку, та було навіть моторошніше від того, що в нашій сауні жив проблемний юнак Ден. ПОВТОРЮЮ: ЦЕ ВСЕ ПРАВДА. Денові, либонь, було років сімнадцять, але мені, десятилітній, він видавався набагато старшим. Він мав вибілене, середньої довжини волосся, за модою дев’яностих розділене прямим проділом. Як було тоді популярно поміж чоловіків, пасма облямовували його обличчя, наче фіранки. Носив пляжні шорти та модні футболки (схожі на ті, що з логотипом FedEx, але натомість на них було написано FedUp), брав мене з собою на лови гримучих змій, а потім убивав їх і колекціонував їхні хвости. Потім вправно прикріплював ті хвости на олівці. Коли він нарешті покинув наш дім, роком пізніше ми знайшли купу сатаністських книжок у його сауно-квартирі.
Думаю, цього достатньо, щоб проілюструвати нездатність моєї родини мати красиві речі. Вдома було забагато хаосу, щоб там могло «вижити» бодай щось путнє. Я звикла переховувати свої найцінніші предмети в таємних сховках моєї кімнати. Колекцію талісманів із міст, де я побувала, зберігала під ліжком у секретній скриньці на замку. Колекцію наклейок від мого куратора — під столом, у ланч-боксі із зображенням Вінні-Пуха. Будиночками для колекційних м’яких іграшок Beanie Babies слугували прозорі пластикові лотки, які я з гордістю виставила на книжковій полиці. У МЕНЕ БУЛА М’ЯКА ІГРАШКА «ПРИНЦЕСА ДІАНА» ВІД BEANIE BABIES. Занадто крута, щоб її ховати. Я намагалася захищати свої надбання, але часто забувала, де заникала всі ті скарби, або ж вони нищилися. Куди подівся срібний браслет із сердечками від моєї бабусі? Чи що сталося з моєю улюбленою шкіряною курткою зі стразами й паєтками? Мама завжди відповідала однаково: «Наша хатня працівниця вкрала». Але навіщо нашій хатній працівниці моя колекція фантиків від жуйки Bazooka Joe з коміксами? Я зрозуміла, що краще перестати ставити ці запитання.
Малою я ненавиділа таке захаращене життя. Завжди намагалася берегти свою власність, але не мала шансів на успіх, аж поки вступила в коледж, де з кураторським підходом та високою точністю облаштувала мою половину кімнати в гуртожитку. На стіні висіла репродукція картини Матісса, підсвічена червоним китайським ліхтариком. Я купила невеличкий фальшивий персидський килим у крамниці Bed Bath & Beyond і розстелила його біля ліжка, щоб, прокидаючись, ставати ногами на щось тепленьке.
Сьогодні я оточую себе предметами, які дарують мені задоволення. Вони не мусять бути дорогі; на цінні їх перетворює турбота, з якою до них ставлюся. Маю колекцію кераміки, що складається із предметів, які я придбала в Токіо у кварталі, де продається обладнання для ресторанів. Це не «вишукана порцеляна»; вона перебуває в межах цінових категорій від «недорогих» до «дешевих як борщ». Ці речі особливі, бо я спакувала їх у захисну плівку в Токіо, потім привезла в аеропорт, і після дванадцяти годин польоту безпечно довезла до Лос-Анджелеса. Вони цінні, бо я гордо презентую їх на полицях. Дістаю, коли на вечерю приходять гості, а потім завжди мию і перетираю вручну. На робочому столі вдома я тримаю свою канцелярію в лакованій скриньці. Листівки посортовані відповідно до нагоди (подяки, свята, флірт). Я збираю кулькові ручки з цікавих ресторанів і готелів, складаю їх до спеціальної шухлядки у столі поруч із моєю колекцією японської квітчастої клейкої стрічки.
Якщо дбати про речі, якими себе оточуєш, вони перетворюються на амулети, заряджені енергетикою твоєї любові та поваги. Дерев’яний кухонний стіл, який протираєш спеціальною олійкою раз на місяць і на якому завжди використовуєш підставки, стає не просто столом, тепер це оберіг. Це символ того, наскільки ти цінуєш родинні та дружні вечері. Докладені зусилля додають столу магічності. Зізнання: я не люблю книжку Марі Кондо «Магічне прибирання. Японське мистецтво наведення ладу в домі і в житті». Мене пригнічує думка, що є лише один спосіб організувати своє життя. Даруйте, але в моїй шухляді зі шкарпетками пануватиме саме такий порядок, який я вважаю за потрібне, дякую за розуміння. Але щось є в її пораді: «Візьміть предмет до рук і запитайте себе: чи почуваю я радість? Якщо так, лишіть цю річ у себе. Якщо ні, — викидайте». Фантастика. Ми маємо владу, тут і зараз, залишати собі речі, які додають нам радості в житті. Вчини це зі своїм фізичним простором. Якщо мотлох не дарує тобі щастя, то оточи себе предметами, за якими шаленієш, а потім інвестуй у них свою дбайливість і це допоможе збільшити рівень загального зачарування життям. Ці скарби світитимуться до тебе за ті любов і час, який ти інвестувала в них, відкидатимуть довкола сяйливу ауру любові до себе, стануть джерелом натхнення, коли воно буде тобі найпотрібніше. Ось чому не можна просто нагромаджувати мотлох. Серед мотлоху нема місця для магії.
Дбаючи про дім, наповнений скарбами, ти створюєш фізичний спосіб власного захисту і турботи про себе. А ще це просто весело! Життя набагато приємніше, коли випадає нагода спіймати себе на думці: Вау, чудесно! А ось і привід використати отой
