Сни Юлії і Германа. Кенігсберзький щоденник - Галина Василівна Москалець
Утім, Герман не був певен, що в реальності, куди він потрапив, існує маєток і він господар в ньому. Він згадав про них щойно, замислившись над долею Машини. Що ж інше могли означати ці гайки, пружини, бляшки та коліщата?
Герман розумів, що навряд чи отримає відповідь на таке важливе питання. Люди тут не розмовляли між собою. Здавалось, що вони втратили майже всю пам’ять, після того, як Літаючі Машини Для Вбивства зруйнували справу їхнього життя. І тепер намагаються зібрати її з уламків, щоб заново завести механізм цього світу. Наче годинник.
Ні, то не міг бути годинник. Коли гине місто, чи варто думати про годинник, якщо вежа, призначена для нього, зруйнована вщент?
Можливо, то був дивовижний механізм, щось на зразок перпетуум мобіле, здатний воскресити суспільний організм Кенігсберга, покараного так несправедливо, бо торговці, рибалки, професори, веселі студенти, поважні матрони й гарненькі панянки, актори й жебраки направду не мають жодного стосунку до цього гнізда прусських орлів і не заслуговують бути спаленими живцем чи загинути під обваленими стінами своїх будинків.
Місто поволі западало в тишу, яку створювали мовчання людей і сніг, що все падав і падав. У небі вже три дні не з’являлися Літаючі Машини Для Вбивства, і згарища поволі вдягались у білі савани. Війна наближалась до кінця. Мала настати розв’язка, і Герман мусив її дочекатись. Він підозрював, що встиг уже стати добровільним заручником цього товариства мовчальників і не зможе піти звідси. Коли не знаєш, звідки ти прийшов, тобі нема куди повертатись. Його непокоїло, що більшість людей кашляло, мало обморожені руки й ноги, і їжі майже не залишилось. Напевно, по той бік ріки залишився якийсь провіант, і можна було б піти туди вночі. Герман упіймав себе на тому, що міркує надто прагматично як на колишнього офіцера Його Величності, й відігнав думку як набридливу муху. Війна вивільнює в людині цілком несподівані якості, які за мирного часу надійно сховані. Те, чого нема, звісно, не з’являється. Наприклад, злість. У Германа не було ненависті до тих, хто перетворив місто на руїни. Почасти тому, що батько в нього також був офіцером, і від нього передалася розсудливість і розуміння того, що війна це гра, якій злість чи гнів лише шкодять. Офіцер мусить бути шляхетним, яку перемозі, так і в поразці.
Якось на ранок знялася хуртовина і вони залишилися в підземеллі. Після сніданку, що складався з рідкої юшки-бовтанки, усі знову полягали, прислухаючись до завивання вітру, економили сили. Чи навіть намагались відновити їх у снах. Але кепські сни на голодний шлунок і в холоді. Сни тепер лише звільнювали притлумлені бажання, і тоді чулися стогін, скрик, і навіть схлипування. Це могло свідчити, що одержимість проникла в свідомість цих людей не настільки глибоко, раз душевна слабкість може зраджувати в стані глибокого сну. Герман подумав, що у нього є нагода дещо дізнатись, і він, напруживши слух, ловив окремі слова «ретроспекція», «детермінізм», «дискретність». Тарабарська мова вчених, але ж існують словники, і якщо він запам’ятає ці слова, то зможе довідатись, що вони означають. Утім, було одне слово, яке він зрозумів одразу і яке викликало в нього жваву емоційну реакцію. Вовк.
Сірі плями на білому снігу, сталеві зуби, зграя.
Так, зграя, до якої пристав і він, Герман, пішовши на запах життя, на свій страх і ризик у цій дикій пустелі, що колись була славним багатолюдним містом. І його прийняли, бо потребували його м’язів і мовчазного прийняття того, що тут відбувалось.
Поступово Герман почав дрімати, повторюючи слова, що їх запам’ятав, і з короткого плиткого сну його вирвав запах — запах поту людини, чиє тіло ослаблене. Він розплющив очі й побачив перед собою тінь, яка затуляла тьмяне світло лампи. Чоловік, що стояв перед ним, повільно звільняв своє обличчя від вовняних шарфів та хусток, наче розмотував кокон, й очі його були напівприкриті повіками. Відвівши погляд убік, Герман зауважив, що інші люди лежать нерухомо, і тільки в невеликому багатті, що майже не давало тепла, потріскують дрова. З поведінки чоловіка, чиє нерівне дихання свідчило про задавнену легеневу хворобу, Герман зрозумів, що той прийшов, аби щось йому повідомити. Не на словах, очевидно, що члени цього товариства прийняли обітницю мовчання. Він широко розплющив очі, щоб не пропустити ні найменшого знаку, аж у скронях заламало від напруження. І коли чоловік нарешті позбувся всіх шарфів, він упізнав у схудлому, аж чорному лиці, свого ординарця Ганса, єдину людину, що була йому по-справжньому віддана.
Герман намагався вимовити його ім’я, але Ганс заперечно похитав головою, відступив крок назад, відвернувся й почовгав через підземелля до чорного отвору, звідки тхнуло затхлістю. Тепер, навіть якби Герман захотів крикнути, то вже не зміг би, бо горло йому щось стиснуло, а серце рвонулось з грудей і впало.
Упало.
«Він мертвий, — промайнуло в голові Германа. — Ганс мертвий, і мені не можна з ним йти.»
…Наступного дня, коли вони вийшли зі свого сховку, все було засипане снігом. Зрівняло навіть ями, а найвищі руїни вкривала товста шапка снігу. Всі вогні погасли. Небо було сіре, низьке й безмовне. Чорніла лише незамерзла вода Прегеля, а міст обривався за кілька кроків від берега.
Вони не порушили цілісність снігу. Герман повернувся разом з усіма і довго грівся коло багаття, куди вкинули багато дров, забувши про ощадливість. Цей день мав бути інший. Відчувалося якесь напруження, люди то з’являлись, то зникали, і тоді чутно було звуки шкрябання по цеглі, а у вогонь вкинули паку пожовклих паперів, уважно простеживши, щоб усе згоріло. Очевидно, настав час покидати цю криївку.
Герман відчув полегшення і в той же час нехіть, бо розумів, що лишати сліди на снігу — це
