Сни Юлії і Германа. Кенігсберзький щоденник - Галина Василівна Москалець
Софія думає, що якби вона замість вишневої взяла зелену нитку, це розцінили б як бунт і вона потрапила б у немилість. Але якби це вишивання було б для матусі, та б тільки посміялася.
— Тоді де вона?
Очі в Юлії спалахнули.
— Хто?
— Моя мама. Чому вона з чужими людьми, а не зі мною?
— Послухай, — каже Софія. — Я відкрию тобі одну таємницю.
— Що за таємницю? — шепоче Юлія пошерхлими губами. Софія теж переходить на шепіт, і поки вона говорить, струмок випливає на зелену луку й вливається в трохи ширший струмок.
— Ми, дівчата, не можемо робити все, що нам хочеться, але ми можемо думати, розумієш? У нас може бути власне життя, і що б з нами не траплялось, ми не повинні його відкривати.
— І що тоді?
— Ти будеш любити себе. А хто любить себе, того любитимуть інші.
Софія зітхає:
— Ні, ти не розумієш. Ти ще занадто мала. Але маєш доросліший вигляд ніж мама. Це начебто суперечить одне одному, проте так воно є. Ти маєш бути дорослою не тому, що це потрібно комусь, а тому, що це потрібно тобі, еге ж?
Юлія дивиться їй в очі й вкладає свою руку в Софіїну.
— Я спробую.
Через якийсь час вони йдуть вниз. Дивляться, як дядько садовить її матір в карету. Мама уже в жалобі, поспіхом підібраній з випадкових речей тітчиного гардеробу. І хоча мама навіть не шукає Юлію, дівчинці страшенно її шкода: така вона стала маленька й худа. А поруч міцне плече сестриного чоловіка, що віднині стане і її опорою.
Тітка приїде завтра, коли дім покинуть останні гості цього разу невдалого свята. Але свят у неї ще буде багато, і ця трагедія не змінить її долі. Усе залишається непорушним: дім, що простоїть ще сто років, земля, яка годує її родину. До Кенігсберга поїхала лише тінь її чоловіка, а сам він тут, увесь її. Тепер вона розуміє, яке щастя випало на її долю.
ГЕРМАН:
Германове дежавю тривало доти, доки не піднялася завіса, що мала демонструвати святкову «живу картину». Правду кажучи, його трохи дивувала ця забава, що вже відходила в минуле в Кенігсберзі й вважалась немодною. Сюди б пасувала гарна музика, якась знаменитість. Їдучи сюди, Герман сподівався, що розваг буде більше і йому вдасться, так би мовити, змити попіл зі своєї душі й трохи заспокоїтись.
Гостей, правда, було значно більше, ніж минулого разу, й до зали позносили стільці з усього будинку. Герман сів скраю, на простий стілець з темного дерева з відполірованим, трохи увігнутим сидінням. Задуха стояла нестерпна, з великої їдальні долинав брязкіт посуду: прислуга готувала святковий стіл, де кожен гість мав відведене місце з карткою, на якій виведене було його ім’я. Обважніла графиня сиділа в першому ряду з двома старшими паніями, й три віяла тріпотіли довкола цих квіток, чия пора цвітіння припала ще на минуле галантне століття. Герман не знав, що то за дами, але трійця нагадувала сестер старості. Він з цікавістю розглядав цих жінок у світлих сукнях, обвішаних коштовностями, що прикривали розплиле наче тісто тіло. Не так безжально, як роздивлялись їх молоді жінки зі здоровою пружною шкірою. Він помітив, що в графині та її посестрах не було нічого материнського. Ці жінки були прокурорами цього замкнутого світу — що був і є. Але на майбутнє їх уже не вистачить, дякувати Богу.
У Германа боліла голова від задухи, блиску й гамору, й це дещо звужувало поле його зору. Доволі скептично він констатував, наскільки мало просунувся в цьому товаристві, і це, безперечно, тільки його провина. Та й чутка про дискримінаційний заповіт могла вже поширитися й зашкодити його репутації. Міг Богуш проговоритись, хоча такі речі наче вода завжди знаходять витік з найглухішого підземелля.
Герман ніколи не вмів робити того, чого від нього чекали. Або робив тоді, коли можна було не робити. Йому завжди було важко сходитись з людьми, які звикли, щоб інші до них прислухались. Офіцерське життя значно простіше, що й казати…
Настала відносна тиша, в якій чулося покашлювання і шурхотіння віял, які переганяли повітря, не остуджуючи його. Глядачі мали змогу спостерігати живу картину, щосили вдаючи зацікавлення. Цього разу замість трьох відьом Герман побачив трьох панночок, що сиділи в гроті, задрапірованому плющем та диким виноградом. Панна в білій одежі, що нагадувала туніку, сиділа на ослінчику й з млосною посмішкою, в якій відчувалась поблажливість, спостерігала, як двоє дівчаток років 13–14 плетуть вінок. Тобто одна плела, а інша подавала їй квіти. Залу наповнив терпкий свіжий дух дикого зілля — рум’янку, волошок, гвоздик. Доросла панна почувала себе цілком впевнено, видно, не вперше брала участь у подібних виставах. Здається, навіть висловила комусь вияв особливої уваги, ледь помітно кивнувши. А дівчатка хвилювались, рухи були скуті й невпевнені, й вони не виглядали так зграбно й поетично, як старша товаришка. Германові хотілось, щоб цей клятий вінок нарешті сплели і з ним нарешті щось зробили. Через якийсь час публіка почала перешіптуватись і скрипіти різномастими стільцями й кріслами. Нарешті бідолахи сплели кострубатий вінок й настала кульмінація дійства. Обидві дівчинки поклали вінок на голову панні, й завіса закрила їх від глядачів. Її розсунули ще раз, як це роблять у театрі, але юні акторки не кланялись, а застигли в тій самій позі як ляльки.
— Флора! Флора!
Офелія, подумав собі Герман, хоча такої сцени в «Гамлеті» не було, та й не видавалося, щоб ця панна збиралась після цього топитись. У Флори, богині весни й квітів, виявилось більше прихильників. Озирнувшись, Герман помітив нерозлучних Софію та Генріха, що саме підводились зі своїх місць. Бідний Генріх мав такий вигляд, наче
