Кровна мста - Ярослав Яріш

Сокол на оленя, кабана, лося, приносив додому багату здобич, і коли батько постарівся й помер, то достойно замінив його, годуючи родину. Бувало, ходив молодий мисливець і на ведмедя. Та найбільше любив полювати хлопець на маленьких звірків. Купці дорого скуповували їх дорогоцінне хутро, а вдвічі платили, якщо воно було неушкоджене стрілою. Сокол бив із лука не те що в голову – цілив в око. Скільки ж то кун та рудих лисів він поцілив. Бувало, ходили на північ, у верхів’я Печори, і приносили звідти шкурки соболів. Усю здобич віддавав посаднику, залишаючи собі лиш дещицю, але тим не переймався: головне – родина мала що їсти. Там, на півночі, земля не така добра, як тут, у Києві. Там вона так не дбає про своїх дітей.

Скільки йому всього треба було пережити, доки він не дістався до Тмутаракані. Вони із Бурим були чимось подібні між собою. Обоє без роду-племені, без родини, без домівки. Ніхто їх ніколи не чекає, лише князь цінує їх вірну службу, а меч дає заробити кусень хліба.

Роздуми перервав вартовий, що приніс сніданок. Знову вода, хліб та м’ясо.

– Поклич Торна! Чого він нас тут тримає так довго? – мовив до нього Сокол.

– Посидьте ще, – загадково відповів вой.

Вони тільки встигли поснідати, як двері відчинилися. На той раз це був не вартовий, а варяг, який учора був разом із Торном.

– Ти, – показав він на Бурого, – ходь зі мною.

Товариші переглянулися, Бурий підвівся, Сокол і собі.

– Куди ти його ведеш, варяжине? Ми разом підемо.

– Спершу він, – відрубав варяг, пропускаючи Бурого, а перед Соколом грюкнув дверима.

Лука

Підходив обід. Сонце припікало, густо обливаючи київську землю гарячим промінням. Все живе тікало й ховалося у холодку, але і там духота діставала, хапала за горло. Мимоволі кожен, обтираючи піт, поглядав на небо в надії побачити там хоч маленьку хмаринку, та небо було безжально-голубе.

Лука відчув бурю. Так же само душило там, на Хортиці. Небо було таким же ясним, коли чорні наїжачені хмари вискочили на обрій, наче дикі печеніги з Поля. Вони звідусіль оточили небо і стрімголов кинулися в атаку. Враз усе навкруги почорніло, сонце зникло, а натомість вдарив грім.

Тільки молодий сотник подумав про це, як західний вітер уже гнав велетенську чорну хмару, що хотіла захопити зненацька сонце і небо у свій полон. Розпечене сонце так легко не дасться – буде бій.

– Бу-бу-бух!!! – ніби на доказ стрельнула блискавка і прогримів грім.

Люди зітхнули з полегшенням – уже кілька днів просили у Бога дощу.

Поливши щедро київські пагорби та прицвяхувавши спеку разом із курявою до землі, буря, ніби й справді печенізька орда, розлетілася в різні боки й кудись щезла, залишивши русам їхнє сонце і небо.

Після дощу стало легше дихати. Мстиславові сли продовжували сидіти у грецькому домі, маючи вільний час до вечора. Вели розмову, тяжку розмову. Усі сиділи за столом, і тільки Турик став біля дверей і все виглядав надвір, чи не підкрадаються до них чужі вуха. Бурий і Сокол були вже з усіма – варяги їх відпустили. Невдахи-розвідники не поспішали розказувати боярину про свою пригоду, лише глипали на нього спідлоба. При самому вигляді Середича Сокол втягував голову у шию, боячись, що з боярина зараз почнуть бити громи і блискавиці.

– Ну, розказуйте, що накоїли, – на диво спокійно почав Середич.

Взявся розповідати Сокол:

– Робили все, як і велено було. Чорт приніс тих бугаїв, я й слова не встиг сказати, як він мені клепки вибив. Що ж мали чинити? Добре, що варяги прийшли, а то б уже Бурого голова на тичці стирчала та відганяла гайвороння з поля.

Середич уважно вислухав, тоді питає:

– Скажи, Бурий, а чого вони до вас полізли? Може, ти їм завинив що?

Скидалося на те, що боярин уже знав усю правду й воям не викрутитися.

– Воротичі – кровники мої, – похмуро відповів Бурий.

– Дурні невігласи! – просичав Середич. – Тепер Ярослав знає, що двоє із нашого сольства по Києву тинялися. Тивун від Ярослава приходив, мусив одвіт перед ним держати. Він вже усе знав: і про Воротичів, і про вас, і про мсту, і про сестру твою. А я стояв перед ним, ніби той глухар. Рече мені: «Ти, боярин, старший над своїм сольством, а не знаєш, де твої люди і що з ними». Чекайте, повернемося додому, я вам «спечу коровай»!

Вої опустили голови, виправдовуватися не хотіли.

– Хтось бачив, як ви ходили до Дашка?

– Пощо кому бачити, коли послух між нами, і так все розкаже! – прогарчав Бурий.

– Який послух, що ти мелеш?

– Кажу тобі, боярине, зрадник є. Ми ще добре поріг сестриного дому не переступили, а Воротичі вже прибігли. Наслав хтось, руку даю.

– Правда. Ми гадаємо, що то Вадимових рук справа, – підкинув і Сокол.

Вадим не сидів за столом, а тільки на лежанці, бажаючи бути подалі від тієї розмови. Почувши своє ім’я, враз стрепенувся.

– До чого тут Вадим? Він у наші справи не пхався. – Середич випередив купця, бо той уже рота відкрив, аби відповісти щось Соколові.

– Не пхався, та міг підслухати. На те й послух.

– Та чого ви причепилися, пес би вас лизав! Вадим постійно зі мною був, навіть коли до Ярослава ходили, то Волоса і Турика з ним лишали.

Середич замовк, думав. Вадим мовчки підвівся й вийшов надвір, аби не слухати образ і звинувачень. Вої не обзивалися – лиш би боярин не сварив більше. Щоби відвести розмову у другий бік, Сокол запитав:

– Як нам тепер до Дашка підійти, як поговорити з ним?

– Ніяк.

– А як же наказ княжий? – не второпав