Софія - Олесь Ульяненко

розтовчено вщент. З гиканням вони рушили з місця. Усі говорили, а Саїд мовчав. Хміль, наркота вийшли. Артур важко сидів і почухував підборіддя. Він слухав поклик свого серця. Нарешті він пригнувся, відчинив дверцята і на повному ходу викинув Саїда. Машина зупинилася. Артур повільно вийшов, зважуючи в руках арматурину. Саїд, кашляючи, звівся, спробував пробігти, але упав. Артур настиг його біля жовтої стіни супермаркету. І тут зрозумів, що попався. Камери, скрізь ці блядські камери. Він розвернувся і пішов до «порша».

– Поїхали, на нас чекає рай.

– Бо ми гарнюні. Ха! Ха! Ха! Де ця сучара Сонька шариться?

32

Медсестра, з тонкими бровами, в коротенькому білому халаті, більше схожа на смачний шматочок сосиски, закутаний у біле, провела майора довгим поглядом, але він байдуже отрусив його, як старий пил. Тяжко роздратувати наркомана, що запустив по венах п’ять-шість кубів чистої. Проте наркоманом майор себе аж ніяк не вважав. Він продовжував іти, не слухаючи її голосу, дріботіння кроків, і зацікавлений погляд її карих очей зависав у вакуумі лікарського коридору. Медсестра йому заважала, заважала так, що його, майора, наче якась трясця підняла за ноги й опустила в діжу з крижаною водою головою донизу, саме так. Ностальгія, ось що це; ностальгія за чиїмись витонченими пальцями, що артистичним клацанням своїм хвилюють повітря і слух, навіки блукаючи, до самого кінця блукаючи барабанними перетинками; це ностальгія з витонченими щиколотками і запахами терпко-солодкої пахвини; ностальгія плавно прогнутої дозаду спини, сам зад, пружний, із запашними булками. Уся ця скороминучість, що одягнула потворну маску вічності, а ти розпустив соплі і гадав, що цей повільний, затишний поїзд чухикатиме довіку. А потім, як спалах, а може, й спалах наприкінці, як табу, чого людина не може доторкнутися, і аби хотіла, то ніколи не доторкнеться… Довгий синій коридор весь у люмінесценті. Яскравий спалах реальності на тому кінці коридору ввів його у стан ступору. Медсестра наштовхнулася на його спину, велику, широку і мокру. Видно, вловила непомітний на перший погляд, на перший раз запах ацетону, терпкої сечі і сперми; на неї накотила дурна хвиля чужого адреналіну, а тому як перед нею був блюститель порядку, всі ці запахи вона віднесла до його професії. А загалом, він їй імпонував, якщо не сказати більше.

Майор мав риб’ячу інтуїцію, але це не означало, що його мізки полонила фантазія; ця делікатна річ була відсутньою, а тому допомагала йому жити. Щоправда, запитай у нього, бажає він жити чи померти, то наш майор опустив би додолу кутики очей, закотив очі під лоба і сказав: «Не знаю». Він народився ідіотом, хоча лише скидався на нього. Велика перевага в суспільстві кретинів. Причини, напевне, ховалися у дитинстві та в історії країни. А тому, коли він зайшов до палати, то побачив перед собою не мажорного хлюща, як сподівався, а широкоплечого, міцно збитого, як горіх, з різкими, водночас приємними рисами обличчя, де рівно і похабно горіли темні очі, чоловіка, що більше нагадував задумливого демона у повній скорботі свого сучого життя, котрий сидів над проваллям пекла і не бажав туди повертатися. Подумки майор перехрестився і подумки прокрутив, коли востаннє був на причасті, хоча усвідомлював – це зараз не допоможе. Але далі на майора чекало ще страшніше. Майор побачив чистий шматок неба. Чистий стерильний простір, вікно з чорними рамами, що ось-ось виваляться, частину будинку. Ностальгія обернулася реальністю. Мозок, як і тоді, як і тисячу років тому, почав губитися в подіях, у часі, і взагалі – розумно визначив майор – мундир цей ментовський можуть одягати лише опудала та маніяки. Він зайшов у палату, хруснув пальцями, підсунув стільця:

– Я хотів тобі розповісти одну історію. Ти зовсім інший, аніж я тебе уявляв. Ти взагалі зовсім інший. Я уявляв тебе зовсім іншим, а тому гадав, що ця історія, а може, чимось тобі допоможе. Не перебивай… Але я таки тобі розповім. В тягу тобі це чи ні. Я тут хазяїн, сраний, але хазяїн. Так-от слухай. – І майор трубкою, смачно звернув губи, наче готовий відсмоктати Саїду. Закурив.

– Бачиш отой ріг будинку? З цього все почалося. Ні, блядь, не з цього почалося. Було маленьке містечко, майже тобі іграшка, а не містечко, ляля тобі. І був я… Ні, був він, потім вони, дві халяви, і нарешті – ми дочекалися розповіді – я. І були, відбувалися, точилися, кипіли божевільні плани про майбутнє, про багатство, про Якутію, і така похабєнь, і така інша похабєнь. Усцяться! Усе це лишилося з роками, лишилося в роках, звісно, далеких роках, але лежати і думати буває приємно, коли на цю похабщину подивишся. Але нерозділене, неспроможне роз’їдає людину. Бачиш, я не такий дурний, як мазюкають кляті журналюги. Що молодий? Ще необхідно, окрім невеличкого щастя, коли вони котяться в шаленстві, в реготі до пекла, у провалля. Доки грає тестостерон, ти цього не помічаєш: відрізаної голови, одірваних яєць. Ха, життя надолужить. Провалля, лише провалля, за виступи котрого можна вчепитися. Але пекло є пекло, як його не назвати. Це ми придумали ілюзію, що нічого-нічого у світі немає, окрім великої православної, з її підарасами-попами. Тож вибір: пекло – значить кайфувати від дріб’язку. Або рухати стару суку удачу, д-а-а, коли знаєш, що тебе чекає попереду. Не особливо будеш маніжитися і ліпити із себе горбатого. Але людину щось гризе, чи не так? Ти не помічав? Їм хочеться бути там, де краще, там, де сране какаду, голі баби на вулицях, купа шарової жратви. І я хотів їх обох. І я хотів їх завоювати. Я бажав і хотів їх обох; і я хотів зліпити світ, наче з пластиліну, чому наче? Але тавро, клеймо третьосортного ніяк не зітреш… Не з мене одного. А з цілої грьобаної країни. Суцільний пафос задрипаних імбецилів. Це