Долина джерел - Валерій Олександрович Шевчук

...Вечір квапився, і ми квапилися разом з ним. Вечір все більше напивався сірого, а може, й синього, він сп’янів, бо було чого: повітря, налите димом недалекої пожежі, та осінь з її тривогою та болем, той запах тлілого листу — ні, це не проходка по осінньому парку, це щось більше. Ми раптом позирнули один на одного — так дивляться товариші по зброї, коли виходять з бою. Можливо, вони перемогли, а може, потерпіли поразку, але вони живі і можуть порозумітися оцим коротким перезиранням, в якому є все: радість і порозуміння, дружба і мимовільна з’єднаність...

Вечір виходив із землі, начебто народжувала його, як народжує рослини й нас; через це він такий важкий і клубенястий, через це стовбури видаються вічними мандрівниками, котрі закинули за плечі торби свого листя чи хвої і йдуть разом із цим вечором і нашими напіввизрілими думками...

Ми сиділи тоді в полі коло погаслої машини і відчували, що лихоманка не покинула нас. Тремтіли руки, і важко було втриматись, щоб не зацокотіти зубами. Ми знали це й соромилися. Але все вже було позаду, ми ж сиділи, ослаблі й кволі, вся сила з нас витекла, як кров, і нам стали на мить зовсім байдужі і вечір, і беручка прохолода, і небо, яке тепер зовсім інше: вигорнулось із хмар, розстелилося над головою і заблищало зірками. Ми вдруге ззирнулися з Степанюком: чуб із вихорцем коло лоба був розколошканий, він сидів без піджака (забув його там, де стояла самохідка), і світлий вуж краватки безсило спускався йому з шиї. Тоді я й побачив, що обличчя йому й справді повільно засівається темними крапками щетини; мені раптом захотілося освітити це гарне зморене обличчя, щоб на ньому заграли живі вогняні зблиски, щоб воно ожило і стало таке, яким бачив я його перед пригодою. Я встав і почав збирати картоплиння. Тоді чиркнув сірником, з-під пальців моїх вистрибнув яскравий вогник. Вітер підхопив його і кинув від руки вбік. Я знову тернув сірника, над головою задеркотів вертоліт, але Степанюк навіть не звів голови. Я всунув вогник у бадилля, бо мені таки хотілося освітити обличчя товариша. Вогонь зачинався мляво, і я схилився, щоб роздмухати його. Тоді мені й потекли з очей сльози. Можливо, вони були від диму, але я не втирався, навпаки, мені захотілося пролляти їх на суху землю, де розкладаю я свій вогонь. Вечір квапився, і ми пізнали цю пору, коли раптом випогоджується небо і зникає вітер, коли зникає з тіла зрадницьке тремтіння, коли дорога, якою приїхали сюди, стає по-особливому пласка і довга, коли думаєш, що зранку треба намилити собі щоки і провести по них лезом бритви, — це був теж вогонь серед ночі, і ми його засвітили.

Степанюк повернувся до мене. Він заспокоївся, бо його очі стали сухі й темні, а руки повільні й плавкі. Вуста його всміхнулись, а тоді склалися дудочкою і сплюнули. «Ну от,— подумав я,— ми з ним таки однолітки, й однолітками зробив нас цей вечір, який так квапиться завершитись у собі».

Вогонь загойдав хитливі смуги, освітлюючи наші хлоп’ячі обличчя, і нам обом здалося, що ми знаємося вже бозна-відколи. Захрумтіли, потріскуючи жаринами, бадилинки, скорчилися, а вогняні язики викинули в глибину вечора рої поржавілих іскор. Німо стриміла на темно-синьому тлі машина, і ми задивилися на неї.

Вони вийшли з суду, лишивши там заяву на розлучення; Семен повернув праворуч, а Олена ліворуч; він пішов у зворотний бік від їхньої домівки, а вона додому.

Зупинився біля перехрестя. Тут гойдалася здоровенна калюжа від недавнього дощу, і через неї пливли на животах машини. Юна пара пішла просто через калюжу: хлопець закасав штани, а дівчина мала аж надто коротку спідничку. Була струнка й довгонога, гострі перса віддимали тремку блузку, волосся струміло, наче темна ріка, а на білих зубах грало сонце, хоч зараз ніякого сонця й не було. Семен задивився на те юне диво: було воно вже з іншого світу — надто юне і надто гарне. Хлопець підтримував своє «диво» під лікоть, і вони раптом прошили Семена золотавими поглядами. Пройшли крізь нього ці погляди, як крізь порожнечу, попливли в глиб вулиці, на якій ось-ось має з’явитися сонце, ось-ось має прорвати сіру сорочку неба, щоб освітити місто в променистому золоті.

Голосно задзенькотів трамвай, Семен скинув голову: трамвай відважно пірнув у калюжу на перехресті. Вода захвилювалась і зарябіла, трамвай гримів під водою по рейках; Семен аж рота розтулив: просто перед ним, відразу за шибою, з обличчям, поставленим супроти нього, проїхала Олена. Вони обдали одне одного крижаними хвилями: вона замерзла там, за склом, а він закляк тут, наче мав перетворитись у камінь...

...Цей настрій оселивсь у них і в квартирі, здавалося, весь простір був завішений білими сніговими завісами, і, коли він чи вона хоч крок ступали, завіси ті тривожно шелестіли. Квартира мала дві кімнатки: в одній, з вікном на вулицю,— Олена, а в другій, з вікном до двору, — Семен. Вони вже поділили свої речі, через це й здавалося йому, що сидить він на половинці стільця і дивиться половину зображення в розполовиненому телевізорі. Олена ходила в коридорі крадьки; дочка, те єдине, що могло б з’єднувати їх зараз, була в баби, і вони могли вдавати із себе казна-що. Могли сидіти, пригвинчені до своїх половинок стільців, і дивитися на половинки зображення; могли ходити отак крадьки — шелестіли простирадла й завіси; той, хто пускавсь через коридор до кухні, затамовувавсь, а на кухні, брязнувши покришкою, завмирав і наслуховував. В своїй кімнаті Семен тулив вухо до дверей, так само робила й Олена, і вуха їхні начебто приростали до тих