Смарагд - Валентина Миколаївна Мастерова
Біля входу до Печерської лаври якийсь час прислухався до себе, хотів відчути, що за цією межею, яку він переступить, йому нічого не жаль. Коли зайшов на подвір’я, здалося, мовби ступив у зовсім інший вимір часу.
У глибині двору стояла купка людей — кілька чоловік у чернечому одязі. Правилося. Данило почув: «Велич душа моя Господа, і возрадуйся, дух мій о Бозі…» Спів був слабенький, хоча Данило ще віддалік упізнав голос Петра, псаломщика з Володимирського собору. Підійшов ближче. Петро теж упізнав його і привітно кивнув головою, запрошуючи до молитви. Дань підійшов, став поруч. Петро крадькома потиснув йому руку й тихо промовив:
— Ставай, помагай, бо в мене вже духу не вистачає тягти самому.
Юнак призабув слова, та мелодію пам’ятав добре, але спочатку підтягував несміливо.
— Чого ти? — здивувався Петро. — Ану ж, не бійся.
Коли відправа закінчилася, Дань не знав, що робити, стояв на місці, розгублено дивлячись на ченців, які йшли, кожен собі, на Петра, що теж відійшов убік і з кимсь неголосно розмовляв.
— Покличте мені того, хто там так співав, — несподівано почув неподалік різкуватий голос. Глянув і розгубився — на нього дивилися холодні сірі очі.
— Тебе архімандрит Іанофан гукає, — смикнув за рукав старий чоловік у всьому чорному.
Данило підійшов і, вітаючись, нахилив голову, демонструючи повагу й покору. Архімандрит деякий час мовчки вивчав його, і юнак відчував зрадливий холодок у грудях.
— Звідки ти? — нарешті почув запитання.
Відповідав тихо, дивуючись неприязні архімандрита, яку відчував фізично.
— А документи у тебе є?
Данило забув, що в кишені лежить тимчасове посвідчення, і сказав, що не має документів.
— Ага, — ніби аж зрадів Іанофан. — А ти, бува, нічого тут не вкрав?
У голові Даня мимоволі крутнулося колюче слово, та він вчасно прикусив язика, але демонстративно вивернув обидві кишені штанів і вже насмішкувато глянув у холодні очі:
— Хай мене Бог милує. — З кишені на землю випав папірець, Дань підняв і прочитав уголос: — Посвідчення особи. Забувся — є у мене документ.
— Я знаю його, — несподівано за спиною обізвався Петро. — Він раніше співав у Володимирському соборі. Гарно співав…
— А чого ж тепер не співає? — обірвав його архімандрит.
- І справді, давненько не було, — ніби виправдовувався Петро, уже немолодий чоловік, з лисиною аж до потилиці, але живими карими очима, у яких і досі часто спалахували задиристі вогники, які він ховав, швидко кліпаючи віями. Вогники спалахнули й тепер, Петро відразу опустив очі, непомітно штовхнувши Данила під бік.
Архімандрит чекав відповіді, й Данило відповів:
— Я в армії служив.
— Ти? — скривилося насмішкувато обличчя Іанофана. — А документи є? Може, ти в тюрмі сидів.
— Може, — несподівано відповів Данило. — Тільки ж перед Господом усі рівні. І кожен по-своєму спокутує свої гріхи. Ніхто ж іще Божого храму не закривав перед грішником.
— Говорити, я бачу, ти вмієш. — Архімандрит ковзнув очима на палицю, на яку опирався Данило, та нічого не спитав: знову глянув йому в обличчя і вже поступливіше промовив: — Тільки зараз храми закриті перед усіма: і перед грішниками, і перед праведниками, — показав у бік собору із зачиненими дверима. — І невідомо, коли відкриються. Он уже скільки часу служба правиться просто неба. Ну, добре, — махнув рукою, — приходь, співай. Залишаю тебе на випробувальний термін. Я бачу — ти постриг прийняти хочеш.
Данило не зрозумів, що означало «залишаю». На всіх приміщеннях Лаври висіли замки, а ті кілька ченців, які були на службі, пішли до виходу. Ніхто до нього більше не озвався і не сказав, що мусить робити далі.
— Не знаєш, куди йти, брате? — легенько ляснув по плечу Петро. — Іти треба до виходу. — Вогники знову спалахнули в очах, але цього разу псаломщик не кліпав віями. — Ходімо, ходімо, — потягнув за собою мало не силоміць, — поживеш у мене, бо тут ніде.
Данило зам’явся, хоча й зрадів.
— У мене вчора на вокзалі все украли, — розвів руками.
— Наче я в тебе про щось питаю, — посміхнувся Петро. — Поживеш трохи, а там — побачимо. І не переймайся — я один у квартирі.
Він і справді жив один. І про те, що у квартирі давно не ступала жіноча нога, свідчили купи брудного одягу, розкиданого на стільцях, густий шар пилюги на меблях і завалена немитим посудом раковина на кухні.
— Вибачай, у мене не прибрано, — попередив Петро ще на східцях. Але його «не прибрано» було надто далеким від тієї запущеності, яка починалася відразу в коридорі квартири.
— Проходь, не зважай — тут усе просто, — підштовхнув псаломщик гостя до дивана, на якому поруч із подушкою лежали спортивні штани, сорочки й старі газети. — Звикай.
Данило якийсь час мовчки розглядав квартиру, потім зайшов на кухню, де господар смажив яйця на чорній від кіптяви сковороді.
— Я вам тут приберу, тільки відлежуся, бо вчора мені трохи перепало, — сказав, тримаючись однією рукою за двері, другою — спираючись на палицю.
— Від кого? — повернув до нього здивоване обличчя Петро. — Від бандюг?
— А, — посміхнувся Данило змучено, — від усіх.
Петро був людиною гостинною і щирою в розмові. В душу Данилові не ліз і нічого не розпитував. За обідом навіть запропонував чарку, та хлопець ввічливо відмовився. Йому самому кортіло багато про що запитати, але боявся набридати, тільки, коли збирав зі столу посуд, промовив:
— Я вчора ходив до Володимирського собору, а там закрито.
— Закрито, скоро відкриють. — Петро задумливо дивився у вікно, за яким гойдалися зелені віти високої берези. — Тільки тобі у соборі нічого не світить, та й тут, мені здається, ти ненадовго. Але побачимо. Головне, тримайся подалі від Іанофана.
За кілька днів у квартирі стало чисто й затишно. Випраний одяг був розвішаний і складений у шафі, й Петро подовгу шукав потрібні йому речі.
— Ні, ну й бедлам, — сердився на Данила. — Позатикав у цей хлів… Лежало все на очах, нехай би лежало. Шукай тепер цілий день ту сорочку.
— Вона висить, — озивався з кухні Данило. — Ідіть уже борщу їсти.
Петро сідав за стіл із широкою посмішкою на обличчі й у чистій, випрасуваній сорочці.
— Ти в мене, хлопче, скарб, — говорив із теплотою в голосі. — Залишайся тут хоч і назовсім. Ми з тобою ще й грошей заробимо.
День за днем
