"Сатурна" майже не видно - Василь Іванович Ардамацький

— Ні, мене взяли. Але замість того, щоб прислухатися до моєї пропозиції про співробітництво, мене відправили в табір військовополонених. Мало того, це трапилося тієї ночі, коли табір перебазували в тил. Ніхто зі мною не поговорив, мене одразу запхнули в ешелон, а я з нього втік — вистрибнув з вагона на ходу, вернувся сюди і прийшов до військової комендатури. Все це вам неважко перевірити. Я був у останньому вагоні ешелону, мої папери залишилися, очевидно, в солдата, що супроводив цей вагон.

Андросов почекав і спитав іронічно:

— Отже, ви вискочили з поїзда спеціально для того, щоб запропонувати ваші послуги нам саме в цьому місті і ні в якому іншому?

— Так, — почулася тверда відповідь Рудіна.

Андросов зробив на аркуші паперу помітку «Перевірити втечу» і запитав:

— А чому ви не подумали, що в глибокому тилу, куди йшов ешелон, у спокійнішій обстановці, ніж тут, німецьке начальство розібралося б у вашій історії далеко краще?

— Навпаки! — палко заперечив Рудін і виклав уже відоме нам пояснення: здавшись у полон, він вважав, що всі наступні пояснення німецькому начальству повинні відбуватись в умовах, коли цьому начальству буде найлегше перевірити кожне його слово.

Рудін бачив, що Андросов це його пояснення прийняв. У розмові настала пауза. Андросов зробив помітку: «Перевірити здачу в полон», кинув на стіл олівець, обіперся ліктем об стіл і, дивлячись у вічі Рудіну, запитав:

— Що змусило вас здатися в полон?

Рудін витяг із-за підкладки пом'ятий конверт з батьковим листом і подав його Андросову.

— Ось вам причина номер один.

Рудін бачив, як Андросов професіональним поглядом що називається обмацав конверт і лист.

— На першій сторінці неістотне, — пояснив Рудін. — Звичайні старечі нарікання. Читайте на звороті, в кінці.

Але Андросов прочитав усього листа. Прочитав і поклав біля себе. Він мовчав досить довго, потім запитав:

— Отже, в вас прокинулась кров, заговорила, закричала, і ви на її поклик пішли витворяти неймовірне? — Андросов серйозно, навіть сумно посміхнувся і сказав: — Перестаньте, це несерйозно. Кажіть правду, це для вас в усіх відношеннях буде краще.

Рудін знизав плечима, помовчав, потім раптом розуміюче глянув на Андросова і поквапливо заговорив:

— Пробачте мені, будь ласка, я не подумав…

Андросов здивовано витріщився на нього.

— Про що?

— Може, вам неприємне нагадування про голос крові! Пробачте ради бога.

— Та ви що, збожеволіли? Що ви мелете? — майже до крику підвищив голос Андросов. Але негайно взяв себе в руки і недбало запитав: — Отже, ви наполягаєте на версії про голос крові і більше ніяких мотивів свого вчинку назвати не можете?

— Все інше — ще більше суб'єктивне, — пригнічено промовив Рудін.

— А все ж таки що? — наполягав Андросов.

— Незгоди з командуванням загону.

— Конкретно, будь ласка. Характер незгод. Політичний? Особистий?

Рудін здивовано глянув на Андросова.

— Та що ви, справді! Я ж був рядовим бійцем, та ще й перекладачем без роботи, оскільки полонених у нас не було. Просто в загоні мене чомусь не злюбили, дали мені прізвисько Напівфріц. Словом, несправедливі хамлюги, і все… — Рудін будив у Андросова спогади про його власні неприємності в Ризі, пережиті ним.

— Який загін? Де його база? — Андросов почав міняти тему.

— Ліговинські болота.

— Ліговинські? — здивувався Андросов і, діставши на столі якісь папери, почав їх розглядати. — Ви кажете правду?

— Тільки правду. На ваших картах показано, що ці болота непрохідні. Але це не так. У центрі болота є острів і до нього безпечні стежки.

Андросов здивовано глянув на Рудіна.

— Скільки чоловік у загоні?

— Близько двохсот. Більша частина — місцеві, а решта закинуті, як і я, з Москви.

— Командир місцевий?

— Так.

— Прізвище?

— Я знаю лише його партизанське ім'я — дядько Микола.

— Ким він був до війни?

— Судячи з усього, партійний діяч. Причому з тих, хто впевнений, що кожне його слово — це іскра геніальному розуму. Його улюблений вислів: «Фріц сам лізе в петлю, наше діло підштовхнути його в спину». І цей глибокодумний висновок він зробив, сидячи в болотній землянці.

Андросов знизав плечима.

— Те ж саме, тільки трохи іншими словами, твердить московське радіо.

— Ну що ви! — не погодився Рудін. — Якщо вже говорити про офіціальну пропаганду, то вона і в Москві, і в Берліні грішить тільки одним: біжить трохи попереду подій і намагається бажане видавати за дійсне. Я через це немало пережив.

— А ви тут при чому? — мляво поцікавився Андросов, очевидно думаючи про щось інше.

— Я ж вирішив здатися в полон давно. Але я вважав, що мені тут не повірять, якщо я з'явлюсь, коли в німецької армії самі безперечні успіхи.

— Тепер, значить, вони вже не безперечні? Так зволите вас розуміти?

Рудін мовчав, тільки поглядом питав, чи можна сказати все відверто.

— Ну, ну, а що ж тепер? — холодно запитав Андросов.

— Тепер обстановка на війні змінилась, — тихо промовив Рудін.

— Це цікаво. Що ви маєте на увазі? — все так само безпристрасно запитав Андросов. Але Рудін побачив за цим непідробну зацікавленість: звичайно ж йому цікаво довідатися, що думають про хід війни з того боку.

— Я маю на увазі ясний для всіх факт — блискавичної війни в німців не вийшло, — спокійно заговорив Рудін. — Радянська Армія приведена в порядок і чинить щораз стійкіший опір. А німецькі