Дзеркальце, моє дзеркальце - Кара Делевінь

– Якщо то була Наомі і їй була потрібна допомога, то чому вона просто не надіслала листа або повідомлення? Чи не сіла на автобус? Чому вона просто не приїхала додому?

– Ось тому ми й не розкажемо поліції, – сказала Аш. – Бо вони такі ж тупі, як і ти. Зустрінемося в школі.

І вона від’єдналася.

Відбуваються такі дивні речі, що мені здається, зовсім немає сенсу йти до школи. Натомість мені хочеться навідати Ней і запитати в неї, що сталося, – ото й усе, чого мені хочеться. Але я не можу.

Також Аш сказала мені, що Ней даватимуть заспокійливе ще принаймні дві доби, що вчора ввечері лікарі відвели Макса й Джекі в бік і сказали: «Взагалі-то ми очікували швидшого одужання, ми намагаємося не тримати пацієнта в штучній комі довше, ніж кілька днів. Що довше вона лишається в такому стані, то ймовірніше, що ушкодження мозку будуть незворотними або ж вона взагалі не одужає. Ми думаємо, вам треба приготуватися до найгіршого».

Отак просто вона повідомила мені це, монотонно й прямо. Ніби це відбувалося не в реальності, і тепер мені теж так видавалося.

Тож я встану й піду до школи, бо, чесно, я не знаю, що ще робити.

– Ти вдягнула чистий одяг? – питаю я в Ґрейсі, заходячи на кухню й застаючи її за мискою «Шоко попс». Вона оглядає свою зім’яту форму й знизує плечима.

– Давай, мала, – кажу я, беручи її за руку й ведучи нагору. – Знайдемо тобі хоча б чистий светр.

На щастя, він знаходиться, як і свіжа футболка, тож я допомагаю їй розстебнути вчорашню форму, сказавши, що почекаю в коридорі, поки вона поміняє трусики. Вона дуже швидко виходить із кімнати, і я не знаю, чи вона не полінувалася, але не думаю, що це дуже важливо, коли тобі сім.

– А що було вчора ввечері? – питає вона, коли я веду її до ванної вмитися й почистити зуби.

– Тобто, що було? – ухильно відповідаю я. Мені здавалося, що ніхто не помітив, що мене не було вдома. Старий татів гребінець знайшовся на полиці за старими напівпорожніми пляшечками різних зволожувачів, які мама купує й кидає за тиждень. Дивно знайти його тут, запилюжений і досі із волоссям, ніби якийсь релікт. Ніби він дійсно забув, що тут живе.

– Я шукала тебе, – каже Ґрейсі. – Мама заснула, і я зробила собі кашу й пішла до тебе, щоб пограти на барабанах, але тебе там не було. І ніде не було, я шукала.

– Чорт, – кажу я, намагаючись дати ладу її густому кучерявому рудому волоссю, на тон світлішому за моє, завдяки чому її можна назвати мідною білявкою.

– Чорт, – погоджується Ґрейсі, і я пирскаю від сміху.

– Мала, пробач, у мене був важкий день, захотілося провітритися. Не треба було лишати тебе саму.

– Ну, мама була вдома. – Ґрейсі вказує на полицю, де лежать пружинки для волосся з «Милою поні», в яких заплуталося волосся. – Візьми оці, – каже вона.

– Спробую, – кажу я, – але знаєш, я не дуже вмію робити зачіски.

– Редлі, у тебе все гаразд? – питає вона в мене. Я розділяю волосся на проділ, намотую на палець і роблю гульку, зав’язавши її гумкою.

– Звісно, гаразд, – кажу я. – А чому ти питаєш?

– Бо в тебе сумний вигляд, і втомлений.

Застигнувши на мить, я дивлюся на сестру – половину її неслухняного волосся закручено в гульку, половина стирчить, ніби в неї на голові вибухнула макаронна фабрика.

– Ну, звісно, мала. Я ж підліток. Сумувати входить у мої обов’язки. Сьогодні після школи навчу тебе переживати екзистенційну кризу.

– Круто! – Очі Ґрейсі широко розплющуються.

– Готово, – кажу я, милуючись своєю роботою. – Ти схожа на божевільну принцесу Лею.

Вона стає навшпиньки й дивиться в дзеркало.

– Мені подобається, але я хочу зачіску, як у тебе. – Ґрейсі повертається, простягаючи руку й торкаючись моєї виголеної скроні.

– З мамою стався б серцевий напад, – кажу я їй, скривившись, і вона гигоче.

– Редлі, можна пограти на барабанах після школи?

Відчиняються двері маминої кімнати, і я бачу в шпарину, що вона спала на ліжку, а не в ньому. Тата не видно.

– Ти готова, маленька? – Мама посміхається Ґрейсі, теплі очі, ніжний голос, але я знаю, що почувається вона фігово, бо не пам’ятає, що було вчора. – Розумничка.

– Редлі мені допомагає. – Ґрейсі гордо всміхається до мене.

– Дякую. – Мама не дивиться на мене. Треба вже змиритися з фактом, що мама спілкується зі мною тільки шпильками, але все ж мені болить. Як болить і те, що ніхто, крім Ґрейсі, не помітив учора моєї відсутності.

– Тато знову рано пішов? – питаю я, ловлячи її погляд, коли вона стоїть у дверному отворі – волосся скуйовджене, учорашній макіяж розмазався по обличчю. – Інколи мені здається, що він переїхав і просто забув нам повідомити.

Бачити, як перекошується її обличчя, хоча вона й намагається це приховати, – моя винагорода. Бачити, як її кляті очі наповнюються сльозами, а кутики рота опускаються. На захист мами скажу: принаймні вона намагається приховати свої страждання й лють від Ґрейсі. Принаймні коли твереза.

– Давай, – каже вона Ґрейсі. – Іди взувайся.

Я чекаю, поки мала зникає з поля зору, щоб поговорити з мамою.

– Учора ввечері вона заснула в шкільній формі.

– Я знаю, – огризається у відповідь мама. – Їй хотілося поспати у формі, і я подумала: «А що тут такого, вона ж просто маленька дівчинка, врешті-решт».

– Мам, ну ти ж сама знаєш, що це не правда. Годі вдавати, що все добре, це нечесно щодо неї.

– А чому ти думаєш, ніби щось не добре? – питає вона в мене, і очі її розширюються від злості.

– Тому що ти відрубилася ще до того, як Ґрейсі повечеряла, – кажу я. – Нічого не добре, мам, усе… – Я не можу знайти слово, щоб закінчити речення.

Вона гримає дверима, зачиняючи їх.

– А ти не думаєш, що моє життя й без того важке? Я займаюсь будинком, поки твій тато займається своєю інтрижкою, приходячи тільки для того, щоб йому випрали одяг. Я намагаюся захистити Ґрейсі від оцього огидного дещо, – вона вказує на мене. Це я – огидне