Дзеркальце, моє дзеркальце - Кара Делевінь

– Що ти мала на увазі?

– Тобто, що я мала на увазі? – зітхає Роуз, вона чудово знає, про що я говорю.

– Коли сказала, що я перехоплюю через край?

Роуз відкидає голову назад, роздратовано зіщуливши плечі.

– Та нічого я не мала на увазі. Ну просто… мені потрібен особистий простір? Гаразд? Не всім же я маю ділитися з тобою та Лео.

– Добре, – кажу я. – Але ж…

– Що? – Вона робить крок до мене.

– Ну, просто розкажи мені про цього хлопця. Не все, але хоч щось.

– Нащо, збочена ти душа? – Роуз знову йде геть, а я щосили намагаюся не зрушити з місця, дозволити їй розчинитися поміж автобусів і машин, але не можу. Я навіть підбігаю, щоб її наздогнати.

Інколи я себе ненавиджу.

– Просто я не хочу, щоб з тобою трапилося щось таке, із чим ти не впораєшся, – кажу я. – Одна справа напиватися в парку, інша – опинятися в патрульній машині. Чи прогулювати школу з чортзна-ким.

– Уф, Редлі, це й називається «бути підлітком», – зітхає Роуз.

– О, та невже? – кажу я. – То може нагадаєш мені, хто крім тебе потрапив до поліцейського відділка цього тижня? Чи накурився в магазині канцтоварів? Слухай, Роуз, ти пройшла через важкі випробування, і…

Її погляд ловить мене в сталевий капкан, вмить стуляючи мені пельку.

– О, біднесенька травмована Роуз, яка не може впоратися з власним життям, і воно летить коту під хвіст! Якби ж тільки в мене був лицар при золотій зброї – тоді б він урятував мене! Так ти думаєш? – Вона хитає головою. – Але це не про тебе, Редлі, ти не лицар при золотій зброї, ти – невдаха, що гріється в променях нашої з Лео слави. Ти думаєш, що знаєш мене, але це не так. Ти зовсім нічого про мене не знаєш, і щиро кажучи, мені остогидла твоя тупа поведінка. За кого ти себе маєш, щоб розповідати мені, як жити, ні на крихту не розібравшись у власному житті?

Переді мною ніби стоїть людина, якої я зовсім не знаю, я не впізнаю жодної риси її обличчя, у ній з’явилося щось нове, те, що досі лишалося для мене невидимим, навіть найпершого дня, коли нас звели разом, наказавши створити гурт, подобалося нам це чи ні.

Зверхність.

Уперше за весь час Роуз дивиться на мене згори вниз.

Що з нею сталося? Чому тепер?

– Роуз, – роблю крок до неї. – Я не хочу з тобою через це сваритися, я просто хвилююся. Я турбуюся за тебе.

– Я знаю. – Вираз обличчя Роуз пом’якшується, але тільки трішки. – Просто, перш ніж турбуватися за мене, подивися в дзеркало, добре? У тебе є власні проблеми, малеча.

Ми йдемо далі, але тепер уже все не так, ніби вся простота й затишок між нами перетворилися в тертя й напругу. Ми йдемо не в ногу, як завжди до того. Коли ми переходимо міст, мені страшно дивитися у воду – а раптом хтось покличе мене звідти, як у моєму кошмарі.

Шосе Ватерлоо-роуд завертає в міські вулиці, а згодом – в околичні проспекти, й урешті-решт ми опиняємося на розі Альбіон-стрит, де я живу. Я зупиняюся, готуючись для нашого звичайного довгого затягнутого прощання, та натомість Роуз лише мляво посміхається мені.

– Побачимося завтра! – знизує вона плечима.

– Репетиція на великій перерві, добре? – кричу я їй навздогін, відчуваючи приниження, коли вона не відповідає.

Підходячи до дверей свого будинку, я переконую себе в тому, що все це нічого не означає, що це лиш крихітна криза в нашій дружбі. Чи, можливо, це щось більше. Можливо, те, що сталося з Наомі, збурює кола на воді, які хоч і повільно тануть, а все ж розходяться із силою, достатньою, щоб розхитати все, що робить нас чотирьох тими, ким ми є. Чи принаймні були. Я запевняю себе, що завтра все знову буде нормально, та, простягаючи руку до дверей, знаю, що це не так.

Стоячи там, перед облупленими зеленими дверима свого будинку, піднісши ключі до отвору, я знаю напевне лише одне – я не хочу заходити всередину. Татової машини перед будинком немає, знову. Радіо «Гарт» кричить на весь голос у вітальні, і десь усередині Ґрейсі надуває довкола себе бульбашку, яка допомагає їй вижити в цьому всьому. Я знаю, що мені слід зробити: мені слід зайти в будинок, привітатися із сестрою, побути з нею й дати їй хоч трохи нормального життя, але що, як у мені цього немає – немає нормальності?

Якщо зараз я туди зайду, мама буде ще твереза, можливо, вона зможе дивитися на мене, можливо, навіть так, як дивилася, коли мені було стільки ж років, скільки зараз Ґрейсі, – ніжно посміхаючись і широко розплющивши очі, ніби все, що я роблю й кажу, – диво. А можливо, побачивши мене, вона насупиться й очі її затуманяться, і все на світі, з цим їй важко стикатися на тверезу голову, стане моєю провиною. І правда в тому, що це боляче. Мені дуже боляче, коли вона так на мене дивиться, бо мені її не вистачає. Дуже-дуже.

Тож я не відчиняю дверей. Натомість заштовхую шкільний портфель у густі кущі між нашим будинком і сусідським, дістаю десятку, якої мені мало вистачити на тиждень і запихаю в кишеню разом із проїзним квитком. Потім розвертаюся й біжу.

Не уявляю, куди йду, що я насправді роблю, – просто хочу бути там, де я – не я, а тому біжу щосили, поки в легенях не починає пекти, а піт не заливає очі. Озирнувшись, я бачу, що мене занесло до станції «Воксгол», тож тепер я точно знаю, що робити.

Я сідаю в метро та їду до Юстону, поки мене не викидає до ескалатора на станцію, запруджену зомбі-людьми, де я тупо витріщаюся на табло відправлень, чекаючи на якийсь знак як на керівництво до дії. Я проходжу крізь людей, маневруючи так і сяк у нерухомому натовпі, і опиняюся на Еверсголт-стрит.

Звідки прямую в Камден.

За минулий рік ми з друзями часто бували в Камдені. Колись, пару років тому, це місце видавалося важливим та екзотичним, недосяжним місцем музики та свободи, і