Дзеркальце, моє дзеркальце - Кара Делевінь
То була пастка про туристів, заставлена прилавками, де продавали яскраві тимчасові татушки та оригінальні капелюхи, і де було повно тематичних пабів і людей, які блукали туди-сюди в пошуках безлицих сувенірів, які повезуть назад у своє нудне буденне життя. Таких самих людей, як я.
Після цього усвідомлення в мені ожили могутність, дорослість, обізнаність, і тепер уже нічого в Камдені: ні його засипані сміттям вулиці, ні його напхані людьми паби – більше мене не лякало, і що найкраще – поїздка туди без нікого.
Бо в Камдені ніхто не дивиться на малого рудого підлітка з наполовину зголеним волоссям, кульчиком у носі та ще чотирма у вусі. Мій вигляд тут заледве дотягує до дивного. Тут можна просто видихнути й бути собою, і всім начхати, хто ти є.
Я зливаюся з натовпом незнайомців і виокремлююся з нього, і мені подобається те, що тут ніхто мене не знає, і те, що нікому на світі не відомо, де я. У повітрі запах пива й сигарет, шум машин і вибухи сміху. Я знаходжу шлях до підвального бару під назвою «Джин Бас» – місця, в якому докладають багато зусиль, щоб воно було аж настільки похмурим і занедбаним. Біля станції «Воксгол» до мене раптом дійшло, що сьогодні там відкритий мікрофон, і раптом усе стало на свої місця. Сьогодні я, зазвичай людина соціально недолуга, біла ворона, заходжу до бару не вагаючись, тому що тут я ніхто, тут я не вирізняюся, тут мені можна бути мною.
Відчуття таке, ніби дорогою сюди в мою кров уже всотався алкоголь, ніби мене огорнуло серпанком крутості.
Чувак на вході не зупиняє мене, і коли я замовляю на барі колу, бармен заледве дивиться на мене.
Ще рано, немає навіть шостої, і коли я перевіряю свій телефон, то виявляється, що тут не ловить сигнал, ніхто мене тут не потурбує.
Поступово бар наповнюється людьми: кілька музикантів, купи їхніх друзів, – аж поки справжній натовп не відтісняє мене разом із теплою ніякою колою до стіни. Я притуляюся до сірої непривітної стіни, схрещую руки та чекаю на перший виступ. Це дівчина з гітарою, бо майже завжди це дівчина з гітарою і майже напевне наступною теж буде дівчина з гітарою. Вони талановиті, вони вміють грати й співати, і їхні голоси, що вплітаються в гітарний передзвін, навіть трохи заспокоюють, але всередині в мене нічого не зрушає з місця, у них немає й частки потужності й наповненості, яку показує Роуз, коли видирає серце мелодії котрійсь із наших пісень. Але в якомусь сенсі сьогодні це не має значення, це не важить так багато, як можливість бути тут, роздивлятися публіку, в якій хлопці та приятелі дівчат з гітарами гупають ногами й кричать на знак підтримки.
Коли світло вмикається і музика ллється з динаміків, мені не хочеться рухатися, натомість хочеться, щоб півсантиметра коли на дні склянки ніколи не закінчувалися, а те життя, яке чекало на мене, коли я все ж доп’ю колу, зникло.
– Я спостерігала за тобою.
Я підстрибую, коли одна з дівчат, які сьогодні виступали, раптом говорить до мене. Невидимість поглинула мене майже повністю, тож мені вилетіло з голови, що коли люди дивляться, то можуть мене бачити. Вона виступала десь посередині, Данні Гевен: довге пряме темне волосся до талії, бліда, майже біла шкіра, віночок татуювань навколо стегон. Старша за мене на кілька років і вища.
Часом я думаю, чи трапиться колись зі мною той стрибок зросту, який усі вже пережили.
– Трохи моторошно, – кажу я, криво посміхаючись. Зрештою, тут я вам не друзяка Редлі, тут я – дехто кмітливий і сміливий, людина, яка сама собі режисер.
– Так, пробач, дійсно, так і вийшло, ага? – Вона сміється, вона вважає, що те, що я кажу, – дотепно. Вона торкається свого волосся, потім шиї, а я стежу за тим, які сліди лишають кінчики її пальців. Невже ця гарна дівчина дійсно фліртує зі мною? Та це взагалі неможливо.
– Я щойно помітила, що ти весь вечір на самоті, – каже вона, посміхаючись. – А я була з приятелями і дивилася на тебе із заздрістю. Щоб уміти бути без людей, потрібна сміливість.
– А може, у мене просто немає друзів, – посміхаюсь я, і чорт, тепер уже я фліртую з цією дівчиною. Умить я стаю легендою. Якщо зараз вона розвернеться та втече, це не матиме жодного значення, і саме це збуджує мене – трепет, який я відчуваю, перевіряючи удачу на міцність.
– Закладаюся, у тебе купа друзів, – каже вона. – Упевнена, ти користуєшся популярністю. Мені подобається, який ти маєш вигляд.
Її рука зачіпає мою, вона підходить ближче, її парфуми солодкі, як ваніль.
– Слухай, ми збираємося до клубу. Хочеш піти?
– Я не можу, – кажу я, нащось власноруч позбавляючи себе шансів наступним реченням: – Мені завтра до школи.
Редлі, ти довбане трусло.
– Чорт, ти ще ходиш до школи? – Її очі розширюються, рот витягається великою круглою «О». – Господи, а скільки ж тобі років?
– Шістнадцять, – знизую плечима. – Пробач.
– Кепсько й дуже мило. – Вона хитає головою, але не припиняє посміхатися, а потім вихоплює з моєї руки телефон.
– Давай зробимо селфі. – Коли спрацьовує спалах, карбуючи світлину на моїй сітківці, я тупо витріщаюся на зображення себе й цієї дівчини, яка поклала руку мені на плече. – Що ж, якщо тобі рано вставати, то краще мені відпустити тебе додому в ліжечко, але хоч пам’ять про мене залишиться.
Наступної миті її губи вже притискаються до моїх, на секунду чи, може, на три, і я відчуваю її липкий блиск для губ та солодкий, з винним присмаком, запах її дихання, коли вона схиляє голову набік, щоб іще раз на мене подивитися.
– Зустрінемося за пару років, – каже вона. І от коли її рука висковзує з моєї, я бачу татуювання на її зап’ястку. Майже таке саме, як у Наомі, тільки трикутне.
– Чекай. – Я хапаю її за руку, і дівчина мені посміхається.
– Що, малеча, таки хочеш піти?
