Шоколад - Джоан Харріс

«О Боже, не смій це їсти. Це отрута!» – пронизливо заверещав Рейно, але Арманда, із цілковитим самовладанням на лискучому обличчі, і далі обома руками жадібно запихала до рота цукрову вату. Я спробувала попередити її про таксі, що насувається на неї, проте вона лише глянула на мене й відповіла голосом матері: «Життя – карнавал, любонько, і з кожним роком під колесами машин гине усе більше пішоходів. Це дані статистики». І вона знову узялася пожирати вату. А Рейно повернувся до мене й злісно засичав: «Це все ти винна, ти й твоє свято шоколаду, – голос у нього досить тихий і тому ще більш грізний. – Поки ти не з’явилася, у нас все було добре, а тепер всі вмирають, ВМИРАЮТЬ, ВМИРАЮТЬ, ВМИРАЮТЬ…»

Я закрилася від нього руками й прошепотіла: «Ні, це не я. Це ви, ви повинні були це зробити, ви – Чорний чоловік, ви…» Потім я обернулася до дзеркала, навколо мене врозсип полетіли карти. Дев’ятка пік, СМЕРТЬ. Трійка пік, СМЕРТЬ. Вежа, СМЕРТЬ. Колісниця, СМЕРТЬ.

Я з криком прокинулася. Біля мене стояла Анук; на її сонному смаглявому личку застигла тривога.

– Maman, що з тобою? – Вона оповила мою шию теплими руками. Від неї пахло шоколадом, ваніллю й мирним безтурботним сном.

– Нічого. Просто наснився страшний сон. Дрібниці.

Вона наспівує мені тихим тонким голоском, і мені здається, начебто світ перевернувся, і я розчиняюся, ховаюся в ній, як наутілус у своїй спіралі, скручуюся, скручуюся, скручуюся. Я почуваю на чолі її прохолодну долоню, вона притискається губами до мого волосся.

– Геть, геть, геть, – машинально наспівує вона. – Геть звідси, злі духи. Тепер все добре, maman. Я їх прогнала. – Не знаю, звідки їй відоме це заклинання. Так зазвичай проказувала моя мати, але я не пам’ятаю, щоб будь-коли вчила цим словам Анук. Проте вона повторює їх, як давно зазубрений священний канон. Я пригорнулася до неї на мить, раптово знесилівши від любові.

– Усе в нас буде добре, правда, Анук?

– Звичайно, – голос у неї дзвінкий, дорослий і впевнений. – Інакше й бути не може. – Вона кладе голівку мені на плече й, сонна, згортається калачиком у моїх обіймах. – Я теж люблю тебе, maman.

За вікном світає. На посірілому обрії мерехтить, зникаючи, місяць. Я міцно пригортаю до себе дочку, її кучері лоскочуть мені обличчя. Це те, чого боялася моя мати? – запитую я себе, прислухаючись до гомону птахів: спочатку пролунало самотнє кра-кра, потім зазвучав цілий хор. Те, від чого вона тікала? Не від власної смерті, а від тисяч малесеньких перетинань своєї долі з долями інших людей, від зруйнованих зв’язків, перерваних знайомств, від зобов’язань? Невже всі ці роки ми просто тікали від своїх коханих, від друзів, від випадково кинутих мимохідь слів, які могли б змінити плин життя?

Я намагаюся згадати свій сон, обличчя Рейно, перелякане й розгублене. Я спізнився, спізнився. Він теж біжить від якоїсь долі, а може, назустріч їй, назустріч якомусь неуявному життєвому сценарію, у якому мимоволі замішана я. Але сон розпадається на фрагменти, немов колода карт за вітром. І мені важко згадати, чи переслідує когось Чорний чоловік, чи сам перебуває в ролі переслідуваного. А може, Чорний чоловік – це зовсім не він! І знову спливає перед очима мордочка Білого Кролика. Він схожий на перелякану дитину на каруселі, з якої йому хочеться зістрибнути.

– Хто ж командує зміною декорацій? – Заплутавшись у власних видіннях, я лише за мить здогадалася, що голос, який пролунав, належав мені, що я заговорила вголос. Але, поринаючи в сон, я майже впевнена, що чую ще один голос, дуже схожий чи то на голос Арманди, чи то матері.

– Ти командуєш, Віано, – тихо мовить він. – Ти.

20

4 березня. Вівторок

Перші зелені сходи пшениці наділяють сільський пейзаж більш соковитими фарбами, ніж ті, що ми з тобою звикли бачити тут. Здалеку здається, що земля встелена пишною рослинністю. Над паростками петляють перші трутні, які нещодавно пробудилися, тому складається враження, начебто поля дрімають. Але ж ми знаємо, що за два місяці пекуче сонце висушить зелень до стерні, ґрунт відкриється, потріскається, укриється червоною коростою, крізь яку навіть будяк пробивається неохоче. Гарячий вітер вимете те, що не знищило сонце, надме посуху й разом з нею смердючу тишу, що породжує хвороби. Я пам’ятаю літо сімдесят п’ятого, mon père, пам’ятаю спопеляючу спеку й розпечене небо. Того літа нещастя взяли нас в облогу. Спочатку наповзли річкові цигани – сіли на мілину в Маро й своїми брудними плавучими посудинами споганили вбогі залишки води в ріці. Потім спалахнув мор, що вразив спершу їхніх тварин, потім наших. Якась форма сказу. Очі закочуються, ноги судомить, тіло спухає, хоча тварини відмовлялися пити, потім рясний піт, тремтіння й смерть серед полчищ синювато-чорних мух. О Боже, повітря, тягуче і солодкувате, як сік гнилих фруктів, кишіло цими мухами. Ти пам’ятаєш? Стояла така нестерпна спека, що з висохлих боліт до ріки стали стікатися на водопій зневірені дикі звірі: лисиці, тхори, куниці, собаки, – вигнані зі своїх жител голодом і посухою. Багато хто з них був хворий на сказ. Ми відстрілювали їх, тільки-но вони наближалися до ріки, убивали з рушниць або забивали камінням. Діти й циган теж закидали каменями, але ті, такі ж загнані й зневірені, як і їхні худобини, завзято верталися. У повітрі було синьо від мух, стояв сморід гару: цигани намагалися вогнем зупинити хворобу. Першими подохли коні, потім корови, бики, кози, собаки. Ми не підпускали бурлак до себе, відмовлялися продавати їм харчі, воду, ліки. Застряглі на обмілілому Тані, вони пили пляшкове пиво й тухлу воду з ріки. Я пам’ятаю, як спостерігав за ними з Маро, дивився на притихлі фігурки біля нічних багать, слухав чиїсь схлипи – чи то жінки, чи то дитини – що відлунювали над темною водою.

Деякі городяни, слабовольні істоти – у тому числі Нарсіс, – стали вести розмови про милосердя. Про жаль. Але ти встояв. Ти знав, що потрібно робити.

На проповіді ти називав імена тих, хто відмовлявся сприяти суспільству. Мускат – старий Мускат, батько Поля, – виганяв їх зі своєї кав’ярні, доки вони не зрозуміли, що краще туди й не пхатися. Ночами між циганами й нашими городянами спалахували бійки.