Шоколад - Джоан Харріс
Тремтливими руками я відштовхую її.
– Це нічого, – нарешті до мене повернулася мова. – Просто… погано стало. Нічого. На все добре, – нетвердою ходою я наосліп йду до виходу. По обличчю мені шмагонуло червоне саше, що звисало з одвірка. Ще одне свідчення її ідолопоклонства. Я не можу позбутися думки, що саме ця безглузда річ – зв’язані докупи трави й корінці – викликала в мене нездужання, скаламутила мій розум. Хитаючись, я вириваюсь на вулицю, набираю повні легені повітря.
Ледь на голову мені впали краплі дощу, розум одразу просвітлів, але я і далі йду. Усе йду і йду.
Я йшов не зупиняючись, поки не добрався до тебе, mon père. Серце гучно калатало, по обличчю струменів піт, але тепер я нарешті відчуваю, що очистився від неї. Ти відчував те ж саме, mon père, у той день у старій канцелярії? У твоєї спокуси було таке саме обличчя?
Кульбаби проростають, їхні гіркі стебла пробиваються крізь чорнозем, біле коріння йде углиб, зміцнюється. Скоро вони зацвітуть. Вертаючись додому, я йду берегом ріки, père, спостерігаю за плавучим селищем, що росте з кожним днем, заполоняючи Тан, який нещодавно розлився. Із часу нашої з тобою останньої зустрічі човнів додалося. Ріка буквально вимощена ними; і міст не потрібний, щоб перебратися на інший берег.
ЗАПРОШУЮТЬСЯ ВСІ!
Отож, що вона замислила? Хоче зібрати тут волоцюг, влаштувати вакханалію надмірностей? Скільки сил ми поклали на те, щоб винищити ті останні поганські традиції, père, і проповідували проти них, і перестерігали. Пояснили всім, що означають яйце й заєць – живучі символи живучого поганства. І якийсь час у нас був порядок. Але з її появою доведеться знову братися за мітлу. Цього разу нам кинув виклик більш підступний ворог. І моя паства – довірливі дурні – прийняла її, слухає її… Арманда Вуазен. Жюльєн Нарсіс. Ґійом Дюплесі. Жозефіна Мускат. Жорж Клермон. У завтрашній проповіді я назву їхні імена й імена всіх тих, хто слухає її. Свято шоколаду, скажу я їм, це тільки частина однієї величезної болячки. Вона водить дружбу з річковими циганами. Злісно нехтує нашими звичаями й ритуалами. Розбещує наших дітей. У наявності всі ознаки, скажу я їм, усі ознаки її підступності.
Це її свято приречене на провал. Навіть подумати смішно, що воно може відбутися при наявності настільки сильної опозиції. Я буду читати проповіді проти нього щонеділі. Буду називати імена її помічників і молитися про їхній порятунок. Цигани вже посіяли неспокій у місті. Мускат скаржиться, що своєю присутністю вони розполохали його клієнтуру. З їхнього кубла повсякчас чути шум, музику. Маро перетворився на плавучі нетрі. Ріка забруднена бензином і сміттям. А його дружина, я чув, привітала їх. На щастя, Мускат досить сміливий. Клермон розповідав, минулого тижня він хутко відіслав їх геть, коли ті наважилися переступити поріг його кав’ярні. Бачиш, père, при всій їхній браваді вони звичайні боягузи. Мускат перекрив стежку, що веде з Маро, щоб вони не шастали. Від думки про те, що вони можуть учинити насильство, я тремчу від жаху, père, але, з іншого боку, це було б на краще. Тоді я зміг би викликати сюди поліцію з Ажена. Мабуть, переговорю ще раз із Мускатом. Він придумає, як вчинити.
18
1 березня. Субота
Судно Ру – найближче до берега, пришвартоване трохи подалі від інших, навпроти будинку Арманди. На носі розвішані паперові ліхтарики, схожі на фрукти. Маро зустрів нас гострим запахом смаженої їжі, що готується на березі ріки. Вікна Арманди з видом на ріку відчинені навстіж, на воду нерівними відблисками падає світло, що ллється з будинку. Мене вразила відсутність сміття, вразило, з якою старанністю всі відходи згрібаються в металеві контейнери, де потім спалюються. На одному із човнів далі по ріці зазвучала гітара. Ру сидів на невеликому пірсі й дивився на воду. Біля нього вже зібралася маленька групка людей. Я впізнала Зезет, дівчину на ім’я Бланш, араба Мехмеда. Поруч хтось готував їжу на переносній жаровні, у якій палало вугілля.
Анук негайно ж побігла до багаття. Я почула, як Зезет ласкаво попередила її:
– Обережно, дитинко, не обпечися.
Бланш простягнула мені кухоль з теплим пряним вином.
– Спробуй.
Посміхаючись, я беру вино. Воно приємне, з гострим присмаком лимона й мускатного горіха, і таке міцне, що я ледь не похлинулася. Уперше за багато тижнів ніч видалася ясною, від нашого подиху в нерухомому повітрі утворюються білясті дракончики. Над рікою висить легкий серпанок, прорізаний тут і там вогниками із човнів.
– Пантуфль теж хоче, – заявила Анук, показуючи на каструлю з пряним вином.
– Пантуфль? – перепитав Ру з посмішкою.
– Це її кролик, – поспішила пояснити я. – Її… уявний друг.
– Я не певен, що Пантуфлю це буде до смаку, – каже він. – Може, краще налити йому яблучного соку?
– Я запитаю в нього, – відказала Анук.
Ру тут зовсім інший, більш розкутий. Його силует вирізняється у відблисках полум’я, коли він перевіряє готовність їжі. Мені запам’яталися річкові раки, запечені на жаринах, сардини, молода цукрова кукурудза, солодка картопля, яблука у карамелі, обкачані в цукрі й обсмажені в олії, що кипить, пишні млинці, мед. Ми їли просто руками з олов’яних тарілок, пили сидр і пряне вино. Декілька дітлахів разом з Анук грались на березі ріки.
Прийшла Арманда.
– Ех, коли б я була молодшою, – зітхнула вона, гріючи руки над жаровнею, – я б проводила так кожну ніч. – Вона взяла з вугілля гарячу картоплину й, щоб остудити її, стала спритно перекидати з долоні на долоню. – Ось про таке життя я мріяла в дитинстві. Плавучий будинок, купа друзів, гулянки щовечора… – Вона кинула на Ру сардонічний погляд і заявила: – Мабуть, я втекла б із тобою. Руді чоловіки завжди були моєю слабкістю. Може, я й стара, але, присягаюся, могла б навчити тебе дечому.
Ру посміхнувся. Цього вечора він тримався без тіні ніяковості, був добродушний, часто наповнював кухлі вином і сидром. Відчувалося, що йому подобається приймати гостей. Він фліртував з Армандою, щедро обсипаючи її компліментами, від яких та заходилася сміхом, схожим на кумкання. Анук він навчив кидати в ріку пласкі камінчики, так щоб вони скакали по воді, а потім показав нам свій будинок, який тримав охайним і чистим, – малесеньку кухню, сховище із запасами води й провізією, спальню під плексигласовим дахом.
– Коли я купував це судно, на нього жаль було дивитися, – розповідав він. – Я зробив ремонт, і тепер воно нічим не гірше за звичайний
