Діти морських туманів - Клод Кампань
«Щось тебе давно не видно, — кажу. Розмовляти за гуркотом двигуна було не дуже зручно. — От я й прийшов довідатися, що з тобою сталося».
Він навіть не поворухнувся. Проїхав аж у кінець поля, звісно, щоб виграти час, зібратися з думками, потім заглушив мотор:
«Краще мені сказати тобі все відверто, Гійоме. Я перестав ходити до вас через Фанні. Раніше вона мені подобалася просто як хороша дівчина, не більше. Але приїзд Яна усе перевернув догори дном. Я почав думати про неї інакше і щоразу, коли застаю його у вас, відчуваю досаду… Це змусило мене замислитися. Я вирішив не приходити до Сонячних Дзиґарів два-три тижні, щоб розібратися в своїх почуттях без поспіху, спокійно. Розумієш?»
Я відповів найприязнішим тоном, що зрозумів, але здогадувався про це найменше від усіх і прошу в нього пробачення.
«Нічого! Краще, щоб ти знав. Бо, бачиш, ці дні розлуки не тільки не допомогли мені забути Фанні,— навпаки! Виходить, усе це значно серйозніше, ніж мені здавалося». -
Почуваючи себе трохи ніяково, я сказав, що не знаю твоєї думки про це. Мені здається, він раптом якось зів'яв, наче враз утратив усякі надії.
«А я знаю, — відповів Нікола. — Уяви собі, що Фанні зовсім про це не думає, бо вона й не підозрює нічого».
Потім, люто ударивши кулаком по керму, вигукнув:
«Якби ж не з'явився цей нещасний Ян!» І, обвівши широким жестом поля, ферму, садибу, він додав:
«Я таки мав що запропонувати їй на додаток до свого кохання! І здогадуюся, що це все їй не байдуже… Але відколи приїхав Ян…»
Гійом замовк, ніби не наважуючись провадити далі.
— Що ж сталося з того часу? — допитувалася я. Гійом вагався. Вистачить йому духу сказати чи ні? «Я розумію, що програю поряд із Яном, — сказав Нікола. — Мені здається, між Фанні і ним щось є, що з'єднує їх віддавна… Щось таке, чого я не знаю, але воно чимало важить для них, я певен…»
Я знову відчула, як у моїй душі піднімається ціла буря. «Щось таке, що чимало важить для них, я певен…» «Щось», чому я могла б дати стільки найменувань: дружба, яка змусила нас прийняти в нашу родину Яна водночас як казкового принца і як рідну дитину, його поетична душа, його любов до музики, його трохи дикувата й сувора ніжність і непохитна вірність, наше спільне минуле, коли мені було п'ятнадцять років, усе те, що, здавалося мені, можна назвати коханням, Нікола визначив як «щось таке», що «чимало важить»… Для мене, безперечно, важить! Але для Яна — як знати?
Гійомів голос одірвав мене від роздумів.
— Я запитав у Нікола, чи не хотів би він поговорити з тобою сам, чи краще… Він якусь мить подумав, потім сказав: «Ні, сам я з нею не говоритиму. Вона ж, сердешна, не кинеться мені на шию, правда? І нам обом буде ніяково. Та зрештою треба все з'ясувати. Скажи їй про це ти, Гійоме». А потім він додав ще з більшим хвилюванням, — . я помітив, як забігали в нього жовна, як його рука міцно стисла кермо трактора: «Скажи їй, щоб вона особливо не змінювала свого ставлення до мене. Скажи… Я чекатиму». І, ніби підкреслюючи, що саме ці слова мені треба запам'ятати і що йому нема чого більше додати, рушив трактором далі.
— Ну от, Фан, я тобі все й розказав, — закінчив Гійом. — Як бачиш, ти здатна, сама того не бажаючи, збаламутити душу юнака.
Гійом вимовив ці слова награно-легковажним, насмішкуватим тоном, але я зовсім не мала охоти жартувати. А надто з Нікола, який після розповіді Гійома став раптом мені дорожчий, рідніший і привабливіший, і я відчула навіть якийсь жаль, — бо він таки справді хлопець серйозний, чесний і щирий у своїх почуттях.
Ян, Нікола!.. Мов розважливе і шалене серце не знало цього вечора, що й думати про них!
Гійом передав мені кермо:
— Може, це тебе трохи розважить…
Біля воріт ферми, щоб розвернутися, мені довелося дати задній хід, але колеса почали скажено буксувати на розмоклому грунті.
— Готово! Машина стала такою ж навіженою, як і ти! — зауважив Гійом.
Мотор ревів, колеса крутилися, розбризкуючи фонтани грязюки.
З подвір'я неквапливо вийшов фермер і почав з цікавістю розглядати нас.
— Звідки ж це ви такі взялися?
— Та вже ж не з Єлисейських полів! — пробурмотів Гійом, роздратований таким незворушним спокоєм. — Краще допоможіть нам!
Гійом знову сів за кермо, а я вилізла, щоб разом з чоловіком підштовхнути машину. Могор завивав, аж надсаджувався, в обличчя мені летіли грудки багна, а за вітровим склом видно було веселу фізіономію Гійома. Нарешті машина вирвалася з болота й опинилася на шосе.
— Хочу дати тобі одну пораду, — мовив Гійом, коли я вже вмостилася поряд із ним. — Треба зберігати почуття реального навіть у своїх любовних мріях.
Він подав мені носовичок:
— Бачиш, куди заводять такі суперечки, гідні корнелівських[3] героїв: у брудну баюру.
* * *— Господи, чи ти знаєш, котра зараз година? — вигукую я через хвилину. — Пів на восьму! А сьогодні у нас вечеряє Ян. Прийде, а в нас двері замкнуто, бо дід поїхав на прийом до норвезького консульства.
— Дарма! Ян добре знає дім і напевне згадає, що ти кладеш ключа за вазоном з геранню!
А проте він
