Діти морських туманів - Клод Кампань
Я й гадки не мала, що в моєму краю, далеко від доріг і сіл, за якимсь поворотом звичайної річечки могли ще таїтися такі незаймані куточки чарівної природи, така краса…
А Гійом ніби навмисне хотів показати мені невідомий, але такий дорогий і прекрасний клапоть цієї землі, до якої я приросла серцем навіки. Він обвів широким жестом увесь краєвид, потім узяв мене за плечі:
— Ти тільки подивися! — шепнув.
Цими словами він ніби казав: «Це ж наше царство-володарство, Фан. Це частка нас самих. Як могло тобі спасти на думку покинути це!» А потім мені здалося, наче він ще додав: «І в усьому цьому в й Нікола!» І немов закінчив так: «Будь розважлива, Фанні!»
Але вголос він нічого не промовив. Тільки стиснув міцніше мої плечі. Чи був то жест розради, а чи захоплення цією землею, яка теж ніби шепотіла мені: «Будь розважлива, Фанні!»
Проте в мені вже озивався інший голос — розумний чи шалений? — твердий і впертий голос, він проривався, кричав: «А що означає бути розважливою? Сказати „так“ Нікола і залишитися на своїй рідній землі? Чи послухатися свого трохи навіженого серця й назавжди покинути ці дорогі тобі поля?»
— А втім, тут не тільки поля! — мовив Гійом, наче прочитавши мої думки. — Тут ті, кого ти любиш: дідусь, твій брат, Сонячні Дзиґарі…
Гійом мало не силоміць посадовив мене на свій піджак, розстелений на землі, і я сиджу тут, не знаю, скільки вже часу, розгублена й мовчазна. Гійом примостився поруч. Узяв мої руки в свої, щоб зігріти, і намагається допомогти розібратися в суперечливих почуттях, що наринули на мене після його недавнього відкриття.
— Знаєш, Фан, одружуються не тільки з хлопцем. Одружуються з його життям, тобто з його характером, родиною, оточенням, вірою, його батьківщиною, його ремеслом…
— Аз його серцем? Гійоме, хіба не одружуються з його серцем? — кажу я жалібно, крізь сльози.
Западає довга мовчанка. Гійом ніби зважує свої слова.
— Звісно, одружуються насамперед із серцем коханого! — погоджується він, здається, не дуже охоче, і я відчуваю, як його пальці ніжно стискають мою руку.
Це вже понад мої сили, і я, ридаючи, припадаю до Гійома. Ховаю голову в нього на грудях. І плачу, плачу ревними сльозами. Відчуваю, що й він теж розгублений, тремтить весь від збудження, і його міцні обійми мало-помалу втишують це страшне й останнє горе дівчинки, це перше й таке тяжке горе жінки.
— То ти так кохаєш Яна? — шепоче він. Я дивлюсь на нього непевними очима:
— Та я й сама не знаю, Гійоме! Клянусь тобі, не знаю!
І знову припадаю до його грудей і додаю, заливаючись рум'янцем:
— Спочатку треба, щоб він кохав мене! Гійом хитає головою:
— Щодо нього ти не дуже тішиш себе ілюзіями, чи не так, моя бідна дівчинко?
— Якби ж то знаття, що він думає! Іноді він дивиться на мене, як Пер Гюнт, мабуть, дивився на Сольвейг, а вже через п'ять хвилин я питаю себе, чи він мріє не про Інгвільд.
— Або, можливо, про якусь іншу дівчину… А втім, чи сам він це знає?
І, притишивши голос, Гійом додає:
— Ти розумієш, чому я казав про Нікола? Тут я був би певен, що мою маленьку сестричку любитимуть.
Не поспішаючи, ми рушили назад луками. Гійом міцно обняв мене за плечі, як це робив колись давно мій батько. А я була така дурна, що вигадала собі, ніби Гійом може покинути мене через Годлен. Він надто добре знав, яким ударом була для нас смерть батьків, — ні, він ніколи не перестане почувати свою відповідальність за мене. І це було так зворушливо, так зігрівало серце в моєму першому справжньому смутку перед лицем життя.
Гійом навмисне мовчав. І це мовчання заспокоювало мене, допомагало знову відчувати себе впевненою у світі, який я покинула годину тому, у світі, зовсім іншому, але, зрештою, моєму світі, де я мала жити, спокійна, терпелива й мужня, наскільки це можливо, аж до того часу, коли доведеться приймати великі рішення.
Ми йшли повільно у вечоровому спокої. Берегом річки Курс назустріч нам пройшов рибалка, закидаючи за течією вудку. Мені здавалося, що тріпотливі дерева, весела річечка і легенький вітерець мовби заколисували мій біль.
У сільській кав'ярні ми посідали одне навпроти одного, замовили дві чашечки кави, як це звикли робити, відколи почали виходити разом на такі прогулянки.
Простягнувши долоні через стіл, Гійом знову взяв мої руки:
— Ну, годі, Фан, не журись, хіба це така вже біда, коли тебе люблять!
В його дружній усмішці світиться лукавство. Я теж усміхаюсь.
— Вона, певне, думає, що ми закохані! — мовить він, киваючи головою на прилавок, де порається господиня. — Дивись, як вона пожирає нас очима. Тебе це вже не розважає?
А й правда. Скільки разів під час наших вилазок ми нишком підсміювалися з тих, хто мав нас за наречених. І чим більше доводили, що ми брат і сестра, тим частіше нам відповідали двозначним смішком.
— А втім, — вів далі Гійом, — тепер нарікатиме скорше Нікола. Ти, здається, не дуже прагнеш кинутися в його обійми.
— Спершу ти доведи, що він справді закоханий, — кажу я, — звідки ти знаєш?
— А ти не звернула уваги, що ось уже багато днів Нікола й носа не потикає в наші Сонячні Дзиґарі?
Ш, я цього не помічала. Для мене значно більшу вагу мав Ян.
— Так, він зовсім зник! — веде далі Гійом. — Мене це, уяви собі, стурбувало. Нікола без причини так не зробить. От я й подумав, що в нього, мабуть, не все гаразд. Спершу побалакав з Годлен, вона теж стривожилася. Годлен дуже любить брата, її привітна лагідність схиляє до відвертості, але Нікола ніколи не
