Діти морських туманів - Клод Кампань
— Гаразд, тепер ти вже на твердому. Отож я чекаю відповіді.
Усе це він каже так само безтурботно, от тільки старається не дивитися на мене. Так, наче питає про щось зовсім буденне, звичайне, приміром, що я приготую на закуску, — гоголь-моголь чи смажені гриби.
«Чи ти думала, що в тебе може хтось закохатися?»
Відповідати на таке запитання мені зовсім не хочеться. Так ніби зараз моє дитинство раптом гойднеться, — як оце щойно я на хисткій кладці, перекинутій через річечку Курс, — і пропаде, зникне, де й подінеться: попливе за течією, підхоплене водою; і занесе його далеко-далеко, без вороття.
І я сухо, намагаючись приховати своє збентеження, кажу:
— Не маю ніякої охоти відповідати тобі.
— Гаразд! Як хочеш, — озивається Гійом трохи ніяково, трохи ущипливо. — Однак я маю тобі сказати щось цікаве.
Мене це схвилювало. Я так і лечу вперед! Та ну-бо, Фанні, розважлива Фанні, куди ж ти біжиш стрімголов? Угамуй своє серце. Хай воно б'ється в такт твоїм крокам. І я простую вперед, намагаючись якось попадати в ногу з Гійомом, що йде попереду по цьому пасовиську, розгрузлому після недавніх дощів. Отак ми чвалаємо, загрузаючи чобітьми у грязюці, і болото важко й масно чвакає у нас під ногами…
Якщо я й далі мовчатиму, то Гійом, я знаю, нізащо не порушить моєї мовчанки. Але зараз мені вже кортить знати все. І я бурмочу:
— Як я догадуюсь, ти запропонував мені прогулянку саме для того, щоб сказати про це?
Він нишком зиркнув на мене. Пальці його нервово здирали кору з вербової гілочки, яку він мимохідь щойно виламав.
— Вибач, Фан, — мовив він. — Нам треба поговорити з тобою. І я хотів би бути спокійним…
Він кладе руку мені на плече:
— Обіцяю тобі, що ми скоро знову підемо вдвох на таку прогулянку — десь одного з найближчих четвергів.
На очі мені навертаються сльози. Виходить, Гійом також помітив, що мені іноді досадно буває бачити, як він у неділю їде кудись з Годлен, залишаючи мене саму з дідом… і брудним посудом. Але я щосили намагаюсь подолати своє замішання.
— Ну, давай уже, говори! — наказую я Гійомові. Проте він не збирається починати отак зразу. Він чекає, поки ми вступимо під сплетіння гілок, навислих над стежкою, де можна йти вперед тільки одне за одним, ніби для того, щоб ніхто не побачив збентеження на моєму обличчі.
— Так-от, — нарешті озивається Гійом, обертаючись і ніби кидаючи слова вбік, бо йде трохи попереду. — Скажи, ти ніколи не думала, що Нікола не байдужий до тебе?
Я аж стрепенулася:
— Нікола!… Та що це ти вигадуєш!
А Гійом веде далі з тим самим незворушним спокоєм:
— Атож, Нікола. Він закохався в тебе. Та ще й як — по самісінькі вуха!
Ну от, усе й сказано. Тепер Гійом, безперечно, дасть мені час отямитися від збентеження, що враз охопило мене. Дивно, але такі речі я уявляла собі зовсім інакше. Думала, коли дізнаєшся, що якийсь хлопець кохає тебе, душу затопить могутня, як морський прибій, хвиля захвату. Можливо, тому, що в своєму невіданні я уявляла собі кохання тільки як взаємне. І от тепер відчуваю скорше розчарування, навіть паніку. Розчарування, бо в глибині душі, Фанні, признайся, ти сподівалася почути з уст Гійома зовсім інше ім'я, — ім'я, яке вже давно шукає берегів твого серця, часом залитих ясним сонцем, а часом відданих на поталу розбурханим хвилям. І водночас — паніка, бо це ж своє дитинство ти розсіюєш краплю по краплі на цій стежці, якою йдеш слідом за Гійомом. Куди ти прямуєш? Стежка розходиться і знову сходиться позаду, а перед тобою тільки темні чагарники, дерева з переплетеним угорі гіллям. Скоро Гійом тебе покине, і ти, Фанні, вже не будеш маленькою дівчинкою: тобі, мов капітанова, доведеться самій вести свій корабель. Ти сама прийматимеш рішення, і горе тобі, якщо обереш неправильний курс!
Дивно: все відбувається зовсім не так, як ми про це мріємо. Я думала, що зможу завжди розраховувати на підтримку Гійома, а він уже віддаляється від мене, скоро покине зовсім. Я вірила, що для мене все буде просто, що переді мною на ясному обрії не буде іншого імені, крім Янового. А тепер там вимальовується ім'я Нікола… Я ніколи не думала, щоб якийсь хлопець, — можливо, крім Яна, бо нас зв'язувало минуле, — щоб якийсь хлопець міг таємно закохатися в таку дівчину, як я, Фанні. І от віднині треба зважати на це відкриття: один хлопець думає про мене. І не тільки думає, а й мріє розділити зі мною своє життя. І цей хлопець — Нікола. Мій земляк з Булонського краю, котрий до болю близький мені і рідний. Я ж добре знаю: у будь-якому іншому краю я завжди почуватимуся пташкою в клітці. Та ще й брат Годлен! Все одно як ще один Гійом. Хлопець, у якому я б знайшла всі високі якості: статечність, щирість, доброту. Такий Нікола.
— Він же не чужий нам, Нікола, ти знаєш, — озивається нарешті Гійом.
Я йду позад нього і мовчу, як мертва. Але Гійом добре знає, що я все чую.
Нарешті ми вибираємося із загубленої серед гущавини стежки. Гійом обіцяв мені сюрприз:
— От побачиш, тобі здасться, що ми попали в Солонь. Я відкрив це місце з Годлен. Зараз я поведу тебе туди.
Ми обійшли якусь ферму, ніби забуту тут ще з допотопних часів. І раптом… Так ось він який, цей сюрприз! Перед нами — два величезні ставки розкинулися мальовничими звивинами до лісів і чагарів, тягнуться тоненькими рукавами серед луків. Коли ми підійшли ближче, в повітря, наповнюючи його різкими криками, зірвалися дикі качки, вальдшнепи й водяні курочки, зчинився справжній переполох. Але вдалині табун величних білих лебедів навіть і не поворухнувся. Під низьким надвечірнім сонцем все ніби завмерло в лагідній і меланхолійній непорушності — тіні дерев, відображення хмар
