Вілла Деккера - Юрій Павлович Винничук

— Розповідала я про тебе раніше і про те, що варто було б з тобою співпрацювати. А сьогодні повідомила телефоном, що ти погодився. Треба перетягнути якомога більше українців на наш бік. Ми розвалимо Польщу зсередини. Вона не заслужила на існування. Зрештою, як і Чехословаччина.

Мені цікаво було почути її реакцію на смерть Деккера: відомо їй про це чи ні?

— Учора вранці на скочні в Брюховичах,— сказав я,— було вбито поліційного агента. Якраз біля лещетарського клубу. А напередодні увечері вбито Деккера.

— Та-а-ак? — Вона цілком природно вдала здивування, хоча, може, то було щиро.— Звідки ти знаєш?

— Я його сам знайшов.

— Де?

— У нього на віллі. В Брюховичах.

— Отже, ти знайшов також віллу?

— Так. Але мене випередили.

— Дурень…— промовила вона з неприхованою злістю.— Я його попереджала, що він дограється.

— З чим?

— З тим, що намагався грати на двох роялях.

— Дивно, що твої не повідомили тобі цієї новини.

— Я з ними в ці дні не бачилася. А телефоном жодних поважних розмов ніхто з нас не веде. Крім того… чому ти вирішив, що вони щось про це знають?

— Бо агент Шпак стежив за ними. Властиво, він стежив за тобою і таким чином довідався про лещетарський клуб. Позавчора увечері і вночі там щось відбувалося, щось прикувало його увагу. Просто в ті години, коли тебе боліла голова, якраз і було вбито Деккера.

Вона поглянула на мене з роздратуванням.

— Ти мене в чомусь підозрюєш?

— Ні, просто натякаю, що алібі в тебе нема.

— Цікаво… Ти мені не віриш, що я була вдома?

— Я так не сказав.

— Тоді залучи логіку. Якщо агент стежив за мною, отже, я була в Брюховичах? А що ж тоді робила біля моєї хати інша агентка?

— Ти її помітила?

Вона розсміялася.

— Мене вчили помічати. Виходить так, що права рука не знала, що робить ліва. Один поїхав ніби за мною до Брюхович, а друга вистежувала мене ж таки коло хати. Не смішно?

Я мусів визнати, що є тут своя правда. Пані Шпакова не повинна була продовжувати стеження, якщо чоловік помчав за Ірмою до Брюхович. Отже, його того вечора цікавив винятково лещетарський клуб, на який його раніше вивела Ірма.

— Ти бувала раніше в тому клубі? — запитав я.

— Бувала, і не раз. Ми там збиралися віддавна.

— Коли ти була там востаннє?

— В середу. Чому це тебе так цікавить?

— Хочу з’ясувати, коли агент, стежачи за тобою, ви­йшов на той клуб.

— Від середи я там більше не була.

— Отже, його чимось зацікавив клуб? Що він міг там побачити?

— Наприклад, міг побачити Мольтке.

— Кому Деккер хотів продати свої плівки?

— Ти й про плівки знаєш? — Її здивування було щирим.— Де вони?

— В поліції.

— Хто їх знайшов?

Я не хотів вплутувати себе й сюди, тому збрехав:

— Поліція.

Вона недовірливо зиркнула на мене і запитала:

— І що там було?

— Звідки мені знати? Вони зі мною своїми знахідками не діляться.

— Але ти своїми знахідками ділишся з ними.

— Не всіма,— усміхнувся я.— Тобою ще не поділився. Все, що я знаю,— це те, що Деккер ті плівки мав комусь продати. Але кому? Не знаєш?

— Ні. Може, росіянам, а може, й полякам. Останнім часом він був доволі неадекватним.

— Він ховався від вашої організації?

— Він міг ховатися від будь-кого. В тому числі й від нас.

— А від кого ховалася його коханка, яка видавала себе за Камілу?

— Не знаю, про що ти.

Я розповів їй про пригоду з псевдо-Камілою.

— Тепер вона кудись зникла,— завершив я оповідь.— Не те щоб мене це дуже хвилювало, але все ж цікаво, що з нею трапилося.

— Я знаю, що наші вистежували якусь Наталію Рознер, яку підозрювали в тому, що вона коханка Деккера і може вивести на його слід. Можливо, то вона видавала себе за Камілу. Мене в ці справи не посвячували.

— Чому ти мені раніше про неї не розповіла?

— Я про неї довідалася щойно в суботу. А ми з тих пір ще не бачилися.

Ми пробули у «Віденці» з годину, мило розмовляючи про все на світі і не торкаючись більше мого вербунку та грандіозних планів з розвалу Польщі. Врешті Ірма зирк­нула на великий годинник, що прикрашав «Віденку», і сказала:

— Мені пора. Цього разу я не піду до тебе. Проведи мене.

В її голосі вчувалася сухість і стривоженість. Ми попрощалися біля будинку на Фредра і домовилися, що вона буде мене чекати в середу з автом о восьмій вечора.

3

Брама мого будинку була прочинена, шимона не видно. Та коли брама рипнула, виглянула його жінка.

— Ой, пане Марку! Яка біда!

— Що сталося?

— Мого чоловіка побили.

— Хто? Коли? — стривожився я.

— А во перед годиною. Я була в сусідки. А він підмітав, коли раптом якісь збуї збили його з ніг і дали так по голові, що лежить тепер в ліжку.

— Він їх роздивився?

— Та де. Але вже, слава Богу, йому легше. Я зимні рушники прикладаю.

— До поліції телефонували?

— Аякже! Обіцяли когось прислати.

Я не знав, що про це думати. Поспівчував і піднявся до себе. Ключ у дверях не провернувся, але двері самі відчинилися. Я вийняв з-під пахви люґер і став на порозі. Прислухався і принюхався. Стороннього запаху не відчув. Намацав вмикач, крутнув, але світло не увімкнулося. Хтось скрутив жарівки, бо світло в будинку було.

З помешкання, яке потопало в сизих сутінках, не долинало жодного звуку. Трохи світла пробивалося від ліхтаря знадвору. В передпокої нікого не було. Тримаючись стіни, я пройшов до своєї кімнати. Там теж не було нікого, але на підлозі лежало щось темне і довге. Я вийняв з шухляди ліхтарика, промінь висвітлив чиєсь тіло, закутане в обрус. Тіло не ворушилося. Я став на крісло і закрутив жарівку, потім увімкнув світло.

Хтось тут був і щось шукав. Я вийшов на кухню й уважно її обстежив. Там ніхто не міг заховатися. Тоді повернувся до невідомого тіла і розгорнув обрус. То була та, що називала себе Камілою,— гола і спутана по руках і ногах. В роті в неї був кляп з її комбінації, а за пута правили її ж панчохи. На шиї сліди задушення. На пе­рсах і під персами темні плями. Очі, що дивилися на мене мерт­вим поглядом, належали Емілії.

Знайома халепа. Одного разу мене вже застала поліція з трупом. То був нишпорка, якого вбили перед моєю появою, а потім оглушили й мене. І ось я знову стою над тілом, яке ще недавно тримав у палких обіймах, а в голові у мене лунає сумна органна музика.

Мої невпорядковані роздуми перервав тупіт ніг на сходах. За хвилю до помешкання влетіли комісар Обух, капрал Радомський, агент Рачек і Герман Фінкельштейн.

— О шляк! — скрикнув Обух.— Хто вона?

— Та, що видавала себе за Камілу,— зітхнув я.

— О, попався нарешті наш жевжик,— невідомо чого зрадів капрал.

Він усе ще не втрачав надії запроторити мене за ґрати.

— А ви звідки довідалися? — запитав я.

— Був дзвінок від невідомого,— відказав комісар.

— А ще вам шимонова телефонувала з приводу нападу на її чоловіка.

— Знаю. Зараз із