Мобі Дік або Білий кит - Герман Мелвілл
Оце такий був чоловік, що сидів на поперечному брусі, коли я вслід за капітаном Пелегом увійшов до каюти. Та каюта була зовсім низенька, і в ній, прямий, мов кілок, сидів старий Білдед: він завжди сидів так, ні на що не спираючись, аби не витиралася спина. Поруч нього лежав капелюх із широкими крисами; ноги в Білдеда були поставлені рівненько, бурий каптан застебнутий під саму шию, на носі він мав окуляри і з глибокою увагою читав грубезну книгу.
— Білдеде! — гукнув капітан Пелег. — Знов читаємо, еге? Ти вже, скільки я знаю, тридцять років довбеш оту Біблію. Ну, багато вже подужав, Білдеде?
Давно вже звиклий до таких блюзнірських балачок з уст свого давнього друзяки-моряка, Білдед наче й не помітив нешанобливого тону. Він спокійно звів очі, побачив мене й глянув на Пелега запитливо.
— Каже, що хоче до нас, Білдеде, — пояснив Пелег. — Найнятись хоче.
— Істинно хочеш? — глухим голосом спитав Білдед, обернувшись до мене.
— Істинно хочу, — відповів я, мимохіть наслідуючи квакерську говірку.
— Як він тобі здається, Білдеде? — спитав Пелег.
— Годиться, — відповів Білдед, обдивившись мене, а тоді знову схилився над книжкою й досить голосно замурмотів, читаючи.
Я подумав, що зроду ще не бачив такого химерного старого квакера. А надто химерна була різниця між ним і галасливим Пелегом, його давнім приятелем і колегою-моряком. Та я не сказав нічого, тільки уважно оглядівся довкола себе. А Пелег відчинив скриню, видобув звідти суднові папери, поставив перед собою чорнильницю, взяв ручку з пером і сів за столик. Мені спало на думку, що саме час обміркувати, на яких же умовах я згоден найнятись у китобійний рейс. Я вже знав, що в цьому промислі не одержують платні, але вся команда, з капітаном включно, дістає певні частки від прибутку, звані паями, і що ці паї пропорційні важливості обов’язків того чи того члена екіпажу. Я розумів також, що, будучи в китоловстві зеленим новачком, не зможу дістати великий пай; та все ж я вважав себе вже більш-менш бувалим моряком, умів стернувати, сточувати линви тощо, а тому був певен, що мені — як судити з усього, що я чув, — запропонують принаймні одну двісті сімдесят п’яту частину чистого прибутку, який дасть плавання, — хай, там уже скільки буде того прибутку. І хоч двісті сімдесят п’ятий пай, як висловлюються китобої, це досить «далекий пай», та все ж це краще, ніж нічого, і коли рейс пройде успішно, цього паю вистачить на оплату одежі, яку я зношу в плаванні, не кажучи вже про те, що три роки я не платитиму й мідяка за харчі та помешкання.
Можливо, хтось подумає, що це не дуже вдалий шлях до нагромадження царських багатств, — та й справді, це зовсім невдалий шлях до такої мети. Одначе я належу до тих людей, котрі ніколи не прагнули царського багатства, і буваю цілком задоволений тоді, коли світ ладен давати мені харч та помешкання, поки я перебуваю в цьому, так би мовити, заїзді «Під грозовою хмарою». І загалом я гадав, що двісті сімдесят п’ятий пай для мене буде цілком справедливий, але не здивувався б і тоді, коли мені, зваживши на мої широкі плечі, запропонували б двохсотий.
Щоправда, одна річ не дозволяла мені дуже вірити в те, що я одержу щедрий пай: на березі я вже встиг почути дещо і про капітана Пелега, і про його примхливого старого приятеля Білдеда. Оскільки вони були головними пайовиками «Пеквода», всі інші, дрібніші, розпорошені пайовики доручили порядкувати на судні саме їм двом. І я здогадувався, що слово того старого скнари, Білдеда, напевне важить дуже багато при найманні екіпажу, надто ж тепер, коли я побачив, що він сидить, тут, на «Пекводі», почуває себе в цій каюті як удома і читає Біблію, наче вдома перед каміном. Та поки Пелег марно силкувався застругати складеним ножиком перо, старий Білдед, на мій неабиякий подив (коли зважити, що він був тут вельми зацікавленою особою), не звертав на нас аніякісінької уваги, а мурмотів собі. далі, схилившись над книгою: «Не складайте собі скарбів на землі, де їх нищить міль…»
— Ну, капітане Білдеде, — перебив його Пелег, — що ти скажеш: який пай ми покладемо цьому юнакові?
— Тобі краще знати, — могильним голосом відповів Білдед. — Сімсот сімдесят сьомий буде не забагато, правда? «…де нищить їх міль та іржа, а складайте…»
«Авжеж, з такого паю наскладаєш! — подумав я. — Оце-то поклали! Сімсот сімдесят сьомий пай! Так, старий Білдеде, ти твердо вирішив покласти мені такий пай, щоб я нічого не міг наскладати на цьому світі, де міль та іржа нищать скарби земні. Так, так, справді, це надзвичайно далекий пай. І хоч таке велике число — аж сімсот сімдесят сім! — спочатку могло б викликати в людини з суходолу оманливе враження, та досить трохи подумати, і стане ясно, що хоча це число й справді немале, одначе коли всього лиш замінити «сім» на «сьомий», то ви зразу побачите, що сімсот сімдесят сьома частина одного цента — це куди менше, ніж сімсот сімдесят сім золотих дублонів». Отак подумав я в ту хвилину.
— Ти що, здурів, Білдеде? — вигукнув Пелег. — Невже ти хочеш пограбувати цього хлопця? Треба дати йому більше.
— Сімсот сімдесят сьомий, — знову сказав Білдед, не підводячи очей, і замурмотів далі:— «…бо де скарб твій, там буде й серце твоє!»
— Я запишу йому трьохсотий пай, — сказав Пелег. — Чуєш, Білдеде? Трьохсотий пай, я сказав.
Білдед відклав книгу, поважно обернувся до нього й відказав:
— У тебе щедре серце, капітане Пелегу, але ж не забувай і обов’язку перед іншими власниками цього судна. Адже багато їх — удови та сироти. І як ми надто щедро винагородимо цього юнака, то віднімемо хліб у цих вдів та сиріт. Сімсот сімдесят сьомий пай, капітане Пелегу!
— Слухай, Білдеде! — загорлав Пелег, схопився й затупцяв по каюті.— Грім би тебе побив, капітане Білдеде! Якби я тебе слухався в цих ділах, то
