Переможець завжди самотнiй - Пауло Коельо

ми повинні бути тут. Це частина моєї роботи. Я не відчуваю найменшої потреби ані рятувати Руанду, ані надсилати ліки біженцям, але я принаймні це усвідомлюю. Що ж до інших, то вони використовують гроші, щоб очистити свою совість та свої душі від почуття вини. До речі, коли в Руанді відбувався геноцид, я фінансував невеличкий військовий загін зі своїх друзів, які змогли врятувати понад дві тисячі людей із племен тутсі та хуту, що вирізали одні одних. Ти це знала?

— Ти мені ніколи не розповідав.

— Не було потреби. Ти ж знаєш, мене дуже мало обходять інші.

Доброчинний аукціон почався з продажу невеличкої валізки від Луї Віттона. Її продали вдесятеро дорожче, ніж вона коштувала. Ігор спостерігав за всім, що відбувалося, незворушним поглядом, а вона тим часом випила ще один келих, міркуючи, варто їй чи не варто поставити своє запитання. Зазвучала пісенька у виконанні Мерилін Монро, й художник намалював картину, водночас танцюючи під цю музику.

Ціна на неї весь час зростала й досягла суми, за яку в Москві можна було купити невеличку квартиру.

Ще один келих. Ще одна продана на аукціоні річ. За ще одну абсурдно високу ціну.

Єва стільки випила в ту ніч, що її довелося нести до готелю. Перш ніж Ігор поклав її на ліжко, вона, ще перебуваючи при тямі, нарешті наважилася поставити своє запитання:

— А що буде, як я від тебе піду одного дня?

— Наступного разу так багато не пий.

— Відповідай на моє запитання.

— Цього ніколи не станеться. У нас ідеальний шлюб.

У голові в Єви зовсім проясніло, але вона зрозуміла, що має добру нагоду, і прикинулася ще більш п’яною, ніж була.

— А якби це все ж таки сталося?

— Я домігся б, щоб ти повернулася. Я знаю, як досягти того, що я хочу. Навіть якби для цього мені довелося знищити кілька світів.

— А якби я пішла до іншого чоловіка?

У його погляді вона прочитала не гнів, не роздратування, а радше поблажливість.

— Навіть якби ти переспала з усіма чоловіками Землі, я не став би кохати тебе менш сильно.

І відтоді їхні стосунки, які спочатку здавалися їй благословенням, стали перетворюватися на жахливий кошмар. Вона одружена з монстром, з убивцею. Що то за історія з фінансуванням військового загону найманців для участі в громадянській війні між африканськими племенами? Скільки людей він убив задля збереження спокою їхнього сімейного життя? Звичайно, можна складати за це провину на війну, на травми, на важкі моменти, які довелося йому пережити. Але багато інших чоловіків пережили те саме, але це не вселяло їм думки про те, що вони повинні здійснювати Божественне Правосуддя, стати виконавцями Великого Верховного Задуму.

— Я тебе не ревную, — завжди повторював Ігор, перед тим як кудись поїхати у своїх справах. — Бо ти знаєш, як я тебе кохаю, а я знаю, як ти кохаєш мене. Ніколи не станеться нічого такого, що могло б зруйнувати наше спільне життя.

Тепер вона більше, аніж будь-коли, була переконана: це не кохання. Це щось хворобливе, це наслання, якого вона не може позбутися, а тому до кінця своїх днів муситиме жити в атмосфері жаху.

Якщо тільки не спробує визволитися, як тільки їй випаде нагода.

А такі нагоди були. Але найупертішим, найнаполегливішим виявився чоловік, про сталі взаємини з яким вона навіть не думала. Кутюр’є, чия зірка ставала дедалі яскравішою, а слава — гучнішою, чоловік, який одержував величезні суми грошей від своєї країни задля досягнення шляхетної мети — довести світові, що й племена номадів мають свої високі цінності, попри той страх, який уселяли людям їхні релігійні меншини. Чоловік, який усе більше й більше підкоряв собі світ моди.

На кожній із виставок, де вони зустрічалися, він був ладен усе покинути, відмовитися від будь-яких офіційних чи неофіційних запрошень, аби тільки побути наодинці з нею в номері готелю, іноді лише посидіти й поговорити, навіть не кохаючись. Вони дивилися телевізор, обідали, вона пила (щодо нього, то він не споживав жодної краплі алкоголю), вони виходили гуляти в парк, заходили до книгарень, розмовляли з випадковими людьми, майже не торкалися у своїх розмовах минулого, зовсім не говорили про майбутнє, жили тільки теперішнім.

Вона довго чинила йому опір, бо не була в нього закохана і знала, що ніколи не закохається. Та коли він запропонував їй усе покинути й переїхати до нього в Лондон, вона несподівано погодилася. Для неї то був єдиний спосіб утекти з пекла.

Телефон повідомив, що надійшло ще одне послання. Не може такого бути, адже вони не спілкувалися вже кілька років.

«Я знищив для тебе ще один світ, Катюшо».

— Хто це?

— Не маю найменшого уявлення. Номер не висвічується.

А хотіла б сказати: «Я нажахана».

— Ми під’їжджаємо. Не забувай, що в нас мало часу. Лімузин змушений зробити кілька маневрів, щоб під’їхати до входу в готель «Мартінес». По обидва боки за металевими бар’єрами, поставленими поліцією, люди всякого віку стоять протягом цілого дня, сподіваючись побачити ту або ту знаменитість дуже зблизька. Вони роблять знімки цифровими фотоапаратами, надсилають через Інтернет фото та розповіді про свої враження друзям і членам віртуальних товариств, до яких належать. Вони вважають своє тривале очікування виправданим, якщо бодай протягом секунди перед ними промайне відома актриса, актор або телекоментатор!

Хоч кіноіндустрія існує лише завдяки цим людям,