Green Card - Володимир Кошелюк

Усю весну й початок літа ми маринувались у роз’їздах, перевірках, конвоях. Марудна, надокучлива й небезпечна робота. От, скажімо, перевірка транспорту. Зупиняється іржава, облуплена тачка з погнутими крилами. Виглядає зачучверений водій, усмішка до вух.

Треба підійти, обшукати. Один підходить, інші тримають на прицілі. А якщо шахід? Тільки криваві кусні розлетяться.

Двадцять четверте червня. Я «на шлагбаумі». Невеликий блокпост з брезентовим навісом. Тугі мішки складені півколом. Їде хлопчина на велосипеді. Рама клунками обвішана, на багажнику пузатий мішок. За правилами потрібно стати за тридцять метрів від посту. Всі знають. А хлопчина їде. Йому років дванадцять. Розганяється, крутить з усіх сил, летить на нас. Його тіло росте в прицілі: розтріпаний чуб, вищирені зуби, якесь ураз спотворене лице.

Роб безпорадно оглядається, піт летить градом. З нами капрал.

– Капрале!

– Вали його, Раше! Не влуч у мішки!

Десять метрів. М’який поштовх у плече. Велосипед брязнув об землю. Мішки розлетілись.

– Чого я, капрале?

– Стріляєш найкраще.

Підходимо. Намагаюсь не дивитись у лице. Капрал обережно розсуває зав’язки – тупорилий конус, обмотаний дротами, збоку брудно-біла грудка, наче тісто.

– Бачиш? IED[69]. Хотів нас зірвати, сученя.

Нудно. Верчусь півночі. Хлопці мовчать. А що тут скажеш? Дитину замочив. Дитину з бомбою.

Ранок почався паршиво. Тільки вмився й зайшов до їдальні, як намалювався сержант.

– Раш! В офіс до капітана.

Кинув тацю й посунув до штабного барака. Почалося. Тепер задовбешся давати пояснення, писати рапорти, проходити бесіди. Така байда починалась після кожного вбивства цивільних.

Капітан стукотів олівцем по облущеній кришці вузького стола. Невеликий ноут бликотів якимись графіками й діаграмами. Я виструнчився. Капітан теж підвівся. Дістав якусь синеньку книжечку, обійшов стіл, підступив упритул.

– Я уповноважений урядом США вручити ось цей документ. Радий за тебе, Раш.

Міцна п’ятірня тисне руку, а я стискаю гладеньку книжечку й не вірю очам. «Passport». Розгортаю. З першої сторінки дивиться величезна голова орла й напис: «We the People»[70]. І ще якийсь текст знизу.

Капітан повертається за стіл.

– Сідай. Чув, сьогодні в тебе день народження? Це хороший подарунок.

– Навіть не знаю, що сказати, сер. Я…

– Облиш. Сержант Луні написав рапорт про вчорашню подію. Ось аркуш, пиши.

Я карлючив десь півгодини. Довго підбирав слова й згадував, як пишуться. Хоча помилок усе одно до чорта.

– Треба вичитати, пишу погано.

– Нічого. Вільний.

Я натяг панаму й обернувся до дверей.

– Раш!

Капітан відкинувся на стільці.

– Ти все правильно зробив. Малий був мертвий, як тільки взяв ті мішки.

Сонце шкварить. Після прохолодного офісу наче в піч заліз. Піду в намет, до обіду все одно робити нічого. Лежатиму й роздивлятимусь паспорт. Йдучи, раз по раз торкаюсь кишені. Ось і намет. Ох і темно!.. На мить заплющив очі.

– Сюрприз!!!

Мало не кинуло. Наперед вискочили хлопці з нашого юніту. Посередині либиться кок, а в руках у нього – справжнісінький торт. Кособокий, розплескуватий, але торт.

– З днем народження, Дене!

– Тримай п’ять, мужик!

– Хвалися обновкою!

Я стояв посередині, ошелешений, стискаючи в одній руці невеликий пакет, а в іншій – паспорт. Хлопці накрили стіл, й ми гарненько посиділи. От тільки заливались соком й содовою. Разом роздивлялись паспорт.

– Глянь – уже й чіп є.

Де?

А ось.

Оця жовтенька херня?

Ага.

Ти модний мужик, Дене. Чіпований.

Регіт, побажання. Згадуємо Марджу, пацанів. Зайшов сержант, привітав, підхопив здоровецький шмат торту. Тепер ми свої. Назавжди. Війна забирає, але й з’єднує. «Semper Fi».

Наші баули шмонають. Двоє дебелих мужиків з пов’язками «MP»[71] перевертають лахміття, мацають клапани, компресійні мішки.

– Бояться, щоб золота не хапнули.

Роб сплюнув.

– Ти бачив хоч щось цінне за десять місяців?

– Одні кізяки.

– Може, ти сушеного гівна напхав, щоб дома барбекю розпалювать.

– Стули пельку.

– М’ясо ж ароматнішим вийде, чого ти!

– Іди на…

Усе, шмон закінчився. Складаємось. Ці сракорукі поскидали речі на купу, доводиться розбирати, де чиє. Швидко пакуємось – вирулює літак. Повз нас швидким маршем дріботить молоде поповнення. Новенька пом’ята форма, напружені лиця й круглі очі. Навіть не підозрюють, у яку дупу потрапили. Вантажимось, падаємо на сидіння, пристібаємось навхрест.

– Я скажу «ми вирвались», як тільки ця байда торкнеться землі у Каліфорнії.

– Два місяці без зв’язку – дружина збожеволіє.

Мовчу. Останнього листа я отримав п’ять місяців тому. Добре, встиг написати, що довгенько не зможу листуватися – виїжджаємо в літні табори. Не краща відмазка, але…

Знайомі відчуття – літак тремтить, наче збуджена тварина перед стрибком. Поштовх – злетіли. Схоже на те.

Хвилин десять розмов майже не чути. Усі прислухаються, кахикають – глухо, через руку. Треба вийти з повітряного простору Афганістану. У муслімів є все. Й декілька літаків було збито саме на зльоті…

Так, наче набрав висоту. Двигуни не так ревуть. Умощуюсь на жорсткому сидінні. Липкий піт виступив скрізь.

Останні дні переслідує дебільний сон. Заходимо в літак, тільки хочу ступити всередину, як мене викидає назовні, ляда закривається повільно-повільно.

Я борсаюся на спині, наче черепаха. Безпорадно дригаю руками й ногами, а літак знімається й меншає, стає наче комар – і зникає. Я сам посеред аеродрому. Палить сонце, задихаюсь… прокидаюсь нарешті. Так декілька ночей поспіль. Видно, за домом скучив. Але де він, той дім?

З літака вивалюємся брудною смердючою юрбою. Прохолодний вітерець й така приємна м’яка теплінь, наче вкрився легенькою ковдрою в дощовий осінній вечір. На базу пропустили близьких і рідних. Сльози, сміх, набурмосені малюки, які наче і впізнають татусів, а наче й ні.

Я опинився збоку цього свята. Підхопив своє шмаття – й на карантин. Поруч супився Роб.

– Чого надувся?

– Згадав батьків. Як тільки доберемось до бараків, наберу.

Карантин пройшли швидко. Десь о десятій зайшли в кімнату. Покидали наплічники, звалили на купу камуфляж і спати. Я чув крізь сон, як Роб розмовляв телефоном і як його голос тремтів. Як там мої? Треба написати… треба…

Пухнув десь до одинадцятої. В їдальні повно нових облич. Новенька хрустка форма. На мене дивляться з острахом. Я нагріб повну тацю їдла. Плазма на стіні миготить – грають «Лейкерс». Потім подався на задній дворик. Що за хрінь?.. Жодного хлопця не впізнаю. Кинуло в піт – невже глюки догнали? Бігом до кімнати, у дверях мало не збив Роба. Той чухмарився і позіхав на весь рот.

– Ти чого?

– Нікого з наших не бачу. Де