Green Card - Володимир Кошелюк
– Чого вони?
– Показать, тут ноу таліб.
– А там що?
Капрал відштовхнув дряглого стариганя, що кутався в сіру кошму. Той зашкварчав, зашипів, намагався вхопити за рукав, але, отримавши копняка, задер тонкі ноги, майнувши смердючим лахміттям.
З темної мазанки вискочила коза. Смикнула хвостом-обрубком, уперлась лобом у стіну. Чухається, аж очі заплющує.
– Контакт!
З мазанки шпунуло вогнем, наче хто з хлопушки гепнув. Від стіни відлетів добрячий шмат.
– Гранату!
Убога ятка підскочила, харкнула вогнем і димом. Засмерділо смаленим. На доріжці квилила коза, смикаючи розпанаханою шиєю. Здоровенна калюжа крові швидко всотувалась у пісок.
– Раш, перевірити!
Підтюпцем до мазанки. Підсвічую ліхтариком. Чорна рука валяється на вході, далі криваве дрантя, вперемішку кізяки й тельбухи. Дикий сморід гімна й паленого м’яса. Я блюю. Блюю до болю в животі.
– Раш, що там?!
– Труп.
У кутку розщеплена, покарьожена гвинтівка. Тягну за ствол – «Мосінка»[64]. Ще дідівська.
– Диви, з чого палив!
– Ага. Що за пушка?
– Руська. Ще з тої війни. Якби попав, була б дірка, як блюдце.
Хлопці збираються навколо халупи.
– Дві гранати – й фарш.
– Але ж смердить, сука.
– Вдихай глибоко, синку, так пахне на всіх війнах.
Сержант спльовує.
– В’яжіть цих паскуд. На базі розберуться.
Лемент, гвалт. Чоловіків – у пластикові наручники.
Покинуті ятки, розчвакані фрукти, шматки паперу, клейонки, гори сміття, кізяків. Вітерець ворушить гнидники.
Ми залягли. Бій триває вже годин шість. У лабіринті цього задрипаного базару засіло до чорта талібів. Ганяють, як таргани. Смалять із «калашів», з кулеметів. Навіть мінами частують. Земля тут наче камінь – не вкопаєшся. Ховаємось за кутами, перекинутим збіжжям. «Калаші» гавкають увесь час. Скільки ж у них боєкомплекту?
А, сука! Щось цвьохнуло по шиї, гаряче потекло за комір. Санчес звалився на бік, нижня щелепа – суцільне місиво. Він не кричить, тільки булькотить крівлею, пускає рожеві бульки. Перекочуюсь за невеликий камінець. Кулі крешуть зверху, аж крихти летять. Удар у руку – вогнем пече. Притихло.
Висуваюсь – метрів за сорок худющий драб тицяє магазином у «калаш». Ніяк не входить. Рідка борідка й запалі щоки, обдерті чорні руки. Натискаю на гачок – падає, як підкошений. Автомат в один бік, магазин – в інший.
Декілька разів стріляю в лежачого. До шиї – рука липка. Обмацую – наче по верху. От з рукою хер поймеш. Пальці згинаються, але болить, наче голку туди загнали й залишили. Підбігаю до Санчеса. Укол, обмотую щелепи. Він закочує очі, сичить. Кров скрізь.
Руки масні, кров затікає в рукави. Який же він важкий. Рука, сука!..
– Ден! Це ти?
– Я. Санчес поранений. Мене тільки зачепило.
– Боже, ти весь у крові! Лікаря!
Хлопці підхопили Санчеса. Підбіг медик.
– Черкнуло шию. Щасливчик, трохи б убік – і все.
Давай руку. Так. Скрізне. Евакуація?
– Я залишусь. Це херня.
Підбіг взводний.
– Ну що?
– Тим краєм не пройти. Переміщуються весь час, ховаються. Гарно знають ці нетрі.
– Мать їх. Сам як?
– Фігня, подряпини.
– Лишаєшся?
– Аякже.
– Ну, дивись…
Лейтенант побіг. Від уколу гарно, болю не відчуваю.
З того боку пострілюють, але тільки автомат. Хвилин за п’ятнадцять на поземному пройшов «Харрієр»[65]. Базар захлинувся у вогні.
Ми в парадному строю. На вітрі тріпочуть американський й афганський прапори. Товстий бородатий генерал у зеленому береті щось ремигає, смикаючи рукою. Ми взяли це трахане місто, а тепер передаємо «братньому афганському народу». Віддалік позадирали голови бородаті солдати-афганці. Хай тепер ці клоуни наводять порядок. Ніхто вже не слухає дебільних промов. Ми тут лишили десять братів. Хоча ні, не лишили. Просто вони повернулись додому раніше…
Кемп-Леджен зустрів нас вічною сутолокою, ревищем двигунів. Ми вивалились брудною смердючою юрбою. Парад бомжів. Проти Марджі, що зостався позаду, намети здавались «Хілтоном», а їдальня – вишуканим рестораном. Сходив у медчастину. Рани рубцювалися добре. Змінили пов’язки.
– Цікавий в тебе амулет. Індіанець?
– Ні, українець.
– Це таке плем’я?
– Ага.
– Ніколи не чув.
Свастя й грі-грі міцно сплелися. Перед сном завжди згадую своїх. Балакаю. Про себе, звичайно, а то ще подумають, що з катушок злетів. Тут уже двох таких комісували. Не витримали першого бою. Нам дали тиждень передиху, і три дні я просто пролежав. Їв, виповзав на нари й провалювався. Снів не було. Думок теж. Капелан проводив бесіди, балакав особисто. Говорив з усіма. Я відповідав коротко.
Убивав? Так. Жалкую? Ні. Відчуваю ненависть? Ні. Почуваюсь нормально? Так.
Здавши наступний дебільний тест, я йшов у качалку або рубався на приставці. Роб складав компанію. Після Марджі в нього на лобі пролягла довга зморшка, а лице витяглось. Його другий номер загинув. Снайпер. Тепер ми в одній «fire-team». Знову пишу листи на папері. Сподіваюсь, дійдуть. І привітання мамі. Листівку ледве знайшов. Звичайно, буде пізніше, але нічого, що ж робити…
В Афганістані весна. Шельпотять перші дощі. Зеленіють бідненькі кущики, де-не-де витикається гостренька травичка. Конвой повзе серед розбитого шосе. Попереду сапери, далі «Бредлі»[66], а потім уже й «Хамві»[67]. Вчора екіпаж підірвався на фугасі. Тепер п’ятдесят кілометрів їдемо три години. Я в кабіні, прямо перед носом черевики бійця, що сидить угорі за туреллю. Сапери махають – уперед.
– Рух на дев’ять годин!
– Що там?
– Наче повзе хтось.
– Придивись.
– Трава ворушиться.
– Передай далі.
Зупинились, вигрузились із машини. Якщо там урод з РПГ, то джип стане великою братською жаровнею. Не заздрю кулеметнику.
– Рухається, сука!
– Давай.
Кулемет харкнув вогняним струменем. Ми й собі додали. Постояли хвилинку. Руху немає. Сунемо далі. Нам тільки дістатися до FOB[68]. Там пацани чекають БК, їжу, воду. Скоро й нам заступать. Нашому взводові.
Там служба геть не мед. Серед чистого поля ділянка оточена повзучим колючим дротом, мішками з землею, дротяними стінами десь із метр завтовшки, засипаними всередині ґрунтом. Таліби скрізь. Сиди й чекай, що пригостять міною або гранатою. Зараз хоч «раптори» є, зверху можна глянути. Коли тато служив – тільки очі й вуха.
FOB наче вискочив із-під землі. Пости наїжачились стволами. Насилу дотягли. Заїхали на територію, швиденько розвантажились –
