Кілер. Збірка історій - Андрій Степанович Любка
кладних на товар, який ми привезли з Африки.
– Зайдіть за ними після шостої, я все перекладу і підпишу в
портовій адміністрації. Довго ви стояти в нас будете?
– Думаю, завтра-післязавтра вирушимо. Як тільки заванта-
жимо мідь і поповнимо запаси харчів.
– Добре, зайдіть після шостої, все буде готово, – і двері за
нею зачинилися.
У мене було майже п’ять вільних годин. У Вальпараїсо, як
і загалом у Чилі, я був уперше, тож подався до міста, щоб по-
обідати і роздивитися довкола. Еспанці залишили в ньому
дух старої Європи, своє бачення містобудування. Мій погляд
ковзав шпилястими вершинами гір, з яких до океану посту-
пово сповзало місто. Кожна нова лінія будинків розташову-
валася на щабель нижче, Вальпараїсо в гірському котловані
нагадувало велетенську арену. Покручені вулички, вимощені
бруківкою, білі кам’яниці і хрести на старих церквах, весь цей
антураж справляв враження південного європейського міста,
от тільки музика, запахи, чорні від сонця й їдкого вітру об-
личчя місцевих мешканців, їхній дивакуватий одяг, вуса й зо-
лоті зуби, великі, спрацьовані руки виказували тут Латинську
Америку. Вузька смуга землі від морського узбережжя до гір
вся була заселена й забудована, місто було довгим, як пісня,
й закрученим, як танець. Пообідав я в недорогій забігайлівці
неподалік університету. Давали м’ясо під гострим соусом і рис
з овочами. Пити я замовив коньяк.
Я п’ю бренді зазвичай між одинадцятою й дванадцятою.
Саме в цей час я вмикаю телефон у квартирі, це мій основний
канал зв’язку зі світом. Мій літературний агент дзвонить пе-
реважно перед обідом, розпитує мене про роботу, розповідає
новини й переповідає рецензії на мої книжки. Цього цілком
достатньо. Як я вже казав, я прокидаюся о четвертій. Потім
я пишу аж до пів на одинадцяту, виписую всю свою дрімоту,
тільки після цього йду в душ і готую обід. За цей час вдається
104
написати цілий розділ. Після обіду я читаю книжки, літера-
турні журнали й слухаю музику, тільки ввечері знову сідаю до
комп’ютера, пишучи ще дві-три сторінки. Бренді й дзеленчан-
ня телефону перезавантажують мою голову, вибивають із ду-
мок поведінку й слова персонажів, повертають до реальності.
Спати я лягаю о десятій вечора, після сорокахвилинної джазо-
вої програми на радіо. Готую собі й прибираю сам.
У Вальпараїсо тоді я робив те саме: пив коньяк і спостері-
гав за вуличним життям, час від часу вслухаючись у музику
на місцевій радіохвилі. Перед шостою я розрахувався з огряд-
ною офіціанткою і пішов у бік порту, щоб забрати корабельні
документи. Чесно кажучи, мені було трохи не по собі перед
зустріччю з цією українською дівчинкою, яку невідома течія
донесла аж у Чилі.
Коли я зайшов, вона сиділа, схилившись над документами.
Підвела на мене погляд і, здається, ледь усміхнулася кутиками
уст. У кабінеті більше нікого не було. Через запилену шибку
світило червоне сонце.
– Сідайте, я майже закінчила. Доведеться ще кілька хвилин
почекати, – сказала вона й показала очима на стілець під вели-
кою картою Тихого океану, густо помережаного накресленими
різнокольоровими фломастерами торговими маршрутами.
Я сів і почав ніяково розглядати приміщення. Типова кон-
торська установа, яка надає всі послуги – від перекладу й нота-
ріального завірення до захисту у суді. Стоси запилюжених па-
пок були акуратно складені на підлозі й шафах, на невеликому
столику у кутку були накидані свіжі газети, стояв електрич-
ний чайник і чашки. Велика лампа без люстри звисала зі стелі,
на кожному столі стояв телефон і канцелярське приладдя, на
деяких столах у дешевих рамках стояли фотографії, вочевидь,
сімей працівників. На північній стіні висів хрест і кілька ікон.
Нічого особливого.
– А ви давно тут працюєте? Тобто, ви давно вже в Чилі?
– через якийсь час до мене повернулася сміливість і дар мови.
– Уже шостий рік. Мій батько греко-католицький священик
в Аргентині, а я закінчила університет і подалася сюди працю-
105
вати, бо українців тут мало, а роботи для них – багато. Власне
у цій конторі я працюю вже півтора року, перекладач і поміч-
ник нотаріуса. А ви звідки?
– З Ужгорода.
– О, ніколи там не була. А що, хіба в Ужгороді є море, що
там є моряки? – раптом голосно засміялася вона.
– Ні, там я виростав у будинку для сиріт, а коли виріс, по-
дався до Одеси, мене завжди вабило море.
– Ой, вибачте за мою некоректність, я не знала.. Ось і папе-
ри, все готово. Можете забирати, – вона підвелася з-за столу,
простягнула мені документи й почала збирати свої речі в су-
мочку.
– А ви вже додому зараз? Може, прогуляємося, я вперше у
цьому місті, ще нічого й не бачив.. – запитав я її зовсім без пи-
тальної інтонації, радше прохаючи, ніж цікавлячись. – І – зо-
всім з голови вилетіло – а як вас звати?
– Наталія, – сказала вона і за хвильку виправилася: – На-
талка. Що ж, можете мене провести до центру, я там мешкаю,
звідси хвилин двадцять ходу. Ну що ж ви вклякли, ходімо! Так
а ви представитися не хочете?
– А я хіба ще ні? Вибачте, Андрій,
