Кілер. Збірка історій - Андрій Степанович Любка
замислена, що нічого навколо себе не помічає? Де вона була
дві години тому, про що вона думає, яка в неї освіта, які квіти
вона любить? Хто чекає на неї ввечері, які шкільні предмети
найдужче любить її донька чи син, чи живі ще її батьки? Усе це
даровано мені, тільки я в уяві створюю її історію, котра з нею
ніколи не трапиться, мій погляд і є її шансом на інше життя. Я
дарую його їй.
Здатність думати системно народжена з порядку. Я живу
розмірено, в мене є звички, котрим я не зраджую, бодай що б
відбувалося. Тільки це дозволяє мені бачити й розуміти біль-
ше, ніж іншим, розглядаючи всю структуру життя по швах,
101
розкладаючи все необхідне на потрібні полиці. Недарма арис-
тократи так цінували впорядкованість життя, саме це дозво-
ляло їм зберігати внутрішній спокій; етикет, церемоніаль-
ність, спадковість традицій – словом, уся ця постійність, дає
змогу протистояти хаосу, бачити, розуміти. У вівторок в обід
у мене закінчується цукор. Я п’ю чотири чашки чаю й дві кави
щодня (зранку я п’ю каву без цукру, після обіду – з). Таким
чином я використовую десять чайних ложечок цукру щодня.
У вівторок я наливаю гарячий чай прямо у порожню цукерни-
цю, ретельно розмішую, аби вона після цього залишилася аб-
солютно чистою. Так робив мій дід, так робив мій батько, цю
звичку перейняв і я. Саме у цій порожній цукерниці – секрет
мого успіху, саме завдяки ній тираж моїх книжок перевалив за
п’ятнадцять мільйонів.
Отож, у вівторок у мене закінчується цукор. Це час, коли я
йду до магазину за два квартали від дому. Там працює сорока-
річна Таня, власне, це її магазин. У неї руде волосся, сонячний
серпанок зморшок навколо очей, завжди нафарбовані губи, на
її руках кілька золотих перснів. Таня користується досить різ-
кими парфумами з квітковим солодким запахом, це мені не по-
добається. Але ці парфуми пестять її шию й зап’ястя всі десять
років, упродовж яких я навідуюся в цей магазин, це викликає
в мене німу повагу. Я купую масло, хліб, яйця, борошно, чай,
баранину і курятину, цукор, прянощі, гречку, вівсяні пластів-
ці, каву, яблука, олію, овочі, макарони, твердий сир, цигарки,
рибу, шоколад, гігієнічні засоби, пляшку бренді і дві пляшки
червоного вина. Цього вистачає мені на тиждень.
У моєму кінотеатрі є улюблені актори. Бабусі біля сусідньо-
го будинку, діти на спортивному майданчику, які вже й всти-
гли вирости й на зміну їм прийшли нові, такі ж непосидючі й
галасливі, водії автобусів, які через добу возять людей моєю
вулицею, листоноша баба Соня, яка завжди знає про все на
світі, пасажири громадського транспорту й перехожі, яких я
впізнаю в обличчя. За їх відсутністю я можу здогадуватися
коли в них відпустка чи коли їх звалила хвороба, я бачу як
змінюються пари в людей, як дорослішають діти й безслідно
102
зникають старі немічні дідусі й бабусі, завжди з охайними за-
чісками, в старомодних пальтах і часто-густо з дерев’яними
костурами в руках. Усі ці зміни навколо фіксують і моє ста-
ріння, і моє проминання. Усе, що я написав – подяка їм, цим
супутникам мого життя за вікном третього поверху, писемний
відбиток їхніх історій, їхнє продовження. Мені невідомо чи за-
лишаються по них якась пам’ять, родинні перекази, нагороди,
пляшки, побудовані будинки й зужиті побутові прилади, діти,
коштовності, спадкові хвороби, фотографії, я нічого про це не
знаю. Натомість їхні погляди, жести залишаються у друкар-
ській фарбі, якою видрукувано ці слова.
Із дев’ятнадцяти до двадцяти шести я був моряком. Наш
вантажний корабель відчалював від Одеси у найрізноманіт-
ніших напрямках, огинаючи земну кулю, як обручка. За сім
років я побував у сорока штормах, тридцяти країнах, понад
сотні міст, переспав із двома дюжинами проституток, кілька
тисяч разів виграв вечірню партію в карти, випив кілька цис-
терн дешевого портвейну, набив собі три татуювання, викурив
плантацію тютюну, підчепив кілька недуг, прочитав бібліотеку
книжок і безліч разів проспівав усі вісімнадцять пісень, котрі
знаю напам’ять. Коли відчай і зневіра навколо згущуються в
непроглядний туман, саме час податися в море, щоб солонува-
тий вітер виїв усю темінь з очей. Так я й зробив одразу після
чотирнадцяти років у сиротинці й двох з половиною років у
виправній колонії. Я ніколи не знав своїх батьків. Я почуваюся
аристократом.
Мені було двадцять два, коли рипнули двері і з тісного кабі-
нету, більше схожого на комірчину з маленьким вікном, зава-
леного старими столами, паперами, телефонами й картами на
стінах, у коридор вийшла дівчина приблизно моїх років, мет-
ка, з живими очима, швидкими рухами, гордовито піднятим
підборіддям і легкою втомою на обличчі.
– Хто з України? – запитала вона, хоча в коридорі я стояв
сам.
– Я. Я. – для чогось двічі відповів я. Мене однаково спанте-
личила її українська мова на березі Тихого океану і її спокійна
103
врода.
– Папери принесли? – увіп’ялася вона в мене поглядом.
– Так,
