Химера - Михайло Савович Масютко

— Але ж це неправда. Сталін ще живий. Тебе можуть за це схопити. Москалі за такі брехні розстрілюють або женуть до Сибіру.

— А хіба від голоду помирати легше, ніж від московської купі?

Дрогобич, 1948

— Ото Ромко. Чотири роки відбув у Сибіру, а три йому подарували. Тепер він за конюха в колгоспі, а колись був касиром на станції.

— За віщо ж його так покарали?

— Бо він як був касиром, то багато грошей украв. Може, з тисяч сімдесят. Коли його судили отут у клубі, то суддя запитав:

— Чому ви крали державні гроші? Чим ви можете виправдати свої злодійські вчинки?

А Ромко відповідав:

— Та то люди винні, що я крав державні гроші.

— Люди винні в тому, що ви злодій? — питає суддя.

— Бо вони казали, — Ромко йому, — що скоро буде советам кінець, що скоро москалі повтікають від нас, то я й брав їхні гроші, бо все одно пропадуть, — думав.

Львів, 1964

Нас везуть до Сибіру Щохвилини ми чуємо навколо себе добірні матюки і гавкіт собак-вівчарок.

— Шаґ вправо, шаґ влево — стреляем! — Чуємо ми, коли нас виводять з львівської в’язниці.

— Лажись!!! — Чуємо ми, коли нас виводять з вагонів у Києві.

І ми падаємо в калюжі бруду.

— Шаґ вправо, шаґ влево — стреляем! — Чуємо ми, коли нас виводять із харківської в’язниці.

— Лажись!!! — Чуємо ми, коли нас виводять з вагонів у Новосибірську.

— Лажись!!! — Чуємо ми в приміщенні старого барака. І ми падаємо в калюжі гною.

А перед нами очі, наповнені звірячою люттю й диявольським завзяттям. Очі ці скрізь однаково палять нас своєю пекучою ненавистю: у Львові та Києві, у Харкові й Новосибірську. Вони цвіркають на нас гадючою злістю з-під чорних козирків блакитно-червоних картузів і з-під сірої шерсті собачих голів.

І раптом ми бачимо перед собою людські очі. Нам не віриться. З-під чорного козирка блакитно-червоного картуза, з-під червоної, як свіжа рана, зірки дивляться на нас очі. Очі. Людські очі. Це нас у Новосибірську везуть «чорним вороном» на вокзал, до нового етапу.

Крізь ґрати дверей дивляться на нас очі. І на цих очах, людських очах, виступають сльози. Так. Сльози на очах під козирком блакитно-червоного картуза.

— Хіба вам нас жаль? — питає Марійка.

Очі ще довго мовчки дивляться на нас, а потім кажуть голосом, в якому чується акцент узбецької мови:

— Так, жаль, бо все це я бачив на своєму народові.

Львів, 1963

Де я бачила ці зеленкуваті очі, і ніс цей плескатий, і ці рідкі зуби?

Ось він стоїть біля мене в тролейбусі і тримається за ту саму бар’єрку, що й я, часом дивиться мені в очі. А я не можу пригадати, де я бачила цю людину. Спогади снуються в моїй голові. Я ніколи не розмовляла з цією людиною, бо не знаю її голосу, але знаю, що десь близько з нею зустрічалася. Надто незвичайне обличчя, щоб можна було його забути, раз побачивши.

Мимоволі пригадуються Львівська тюрма, Київська, Харківська, Новосибірська, Іркутська…

Чому мені це обличчя нагадує тюрми? У його очах, його зубах є щось таке, що викликає ці спогади. Так. Це обличчя зв’язане з моїм перебуванням у тюрмі. У тюрмі. Але в якій? Ага, ага… у Харківській.

І вже я не бачу ні зеленкуватих очей, ні плескатого носа, ні рідких зубів. Переді мною харківська похмура осінь 1949 року. Нас виводять з товарних вагонів і набивають нами «чорні ворони». Чоловіків — окремо, жінок — окремо. Ось подвір’я харківської тюрми. Тут розміщають жінок під однією стіною, чоловіків — під іншою.

Між нами є старенька сива полтавчанка з донькою. Стара виглядає сина з групою чоловіків. Хлопця виводять з машини двоє його товаришів. І він іде, поволі переступаючи ногами, з похиленою на груди головою.

— Сину, що з тобою?! Де твій піджак?! — вигукує полтавчанка, але син не відповідає їй нічого.

— Йому в машині зробилось недобре, а піджак стягли з нього злодії, — відповідають за нього хлопці.

Ось брудний коридор харківської тюрми. Нас розміщають на цементній підлозі коридору, бо в камери жодної душі втиснути вже не вдається. Скляні двері відокремлюють нас від другого коридора, де в одній з камер сидить син полтавчанки. І коли чоловіків виводять до виходу, мати кидається до дверей, щоб побачити сина. Вона говорить до нього крізь скляні двері, а він не відповідає, лише дивиться на неї порожніми очима.

— Ой лишенько, ой горе! Пропала дитина! — чуємо ми від старої, що в розпачі б’є головою об стіну. Донька втішає матір, та й на її обличчі легко можна прочитати розпач.

Ось той страшний ранок на коридорі цієї тюрми. Син полтавчанки стрімголов вискочив з камери. Він зовсім голий, він шалено забігав коридором, роблячи видовжені овали.

Жінки стали коло дверей, щоб мати не могла бачити сина.

— Що там? Що там? — питає вона і хоче пробитися до дверей.

— Там хтось голий бігає на коридорі, — відповідають їй.

— Ой Боже ж мій, Боже, то ж мій син!

— Та то не ваш син, — хтось втішає її.

Вартовий кидається до сигналу, і за хвилину на коридор забігає четверо червонопогонників. Вони обережно стають по кутках