Химера - Михайло Савович Масютко

— Та як? — не вгамовувалася сусідка. — Та тут же свобода!

— Е, свобода… та не всім, — сказав один старий, що сидів навпроти, сумно усміхнувся й опустив голову.

— Та я тут, — знову заговорила «аргентинка», — стояла півдня в черзі, щоб купити півкіля масла. А там тобі додому принесуть що хочеш, аби ти тільки купував.

— Купила півкіля масла, — продовжувала обурюватися «аргентинка», — прийшла додому та й кажу сусідці, щоб ішла купила собі. А вона мені каже: «Мінє масло нє нужно, нам у абкомавском магазіні дають всьо, что ми хочем». Що то за перебирання людьми? Я ще ніде не бачила такого, щоб одним було все, а іншим — нічого.

— Та якби там було таке, — втрутився чоловік «аргентинки», — щоб одним давали все, що вони хочуть, а інші мусили умлівати в чергах по півдня за маслом, то там революція вже була б. Та я там заробляв дев’ятдесят кілограмів білої, як сонце, муки на день, а тут їх не зароблю й за два тижні.

— І за місяць не заробиш, чоловіче, бо нема де купити її, — пошепки пояснив йому пасажир, що сидів поблизу.

— А назад не пускають вас? — спитала жінка, що примостилась на своєму кошику.

— Ні.

— Та й навіщо назад їхати, — кажу я жартуючи. — Краще ніде нема. А не віриш — прочитай газету.

— Громадяни! Проходьте до переду, там ще є місце. Середина! Просуньтеся трохи, тут люди висять на сходах! — кричить на весь голос кондукторка, але її ніхто не слухає, бо спереду людей не менше, ніж ззаду.

Дощ торохтить по металевому даху тролейбуса й краплями спадає на пасажирів. Відійти нема куди, і той, на кого падають краплини брудної води, покірно терпить…

З середніх лавок чується голос:

— Гроші беруть добрі, а залатати дах не хочуть.

Це говорить пасажир у робітничій куртці. Він зі злістю витирає зі своєї шиї брудну воду брудною долонею. Поруч нього сидить оброслий салом напівлисий чоловік. На його масному безликому обличчі бігають маленькі оченята й хмуряться білі, як свиняча щетина, брови.

— А ви напішітє аб етом в тралєйбусноє управлєніє, —рекомендує він своєму сусіді.

— Пиши вже ти, а я вже написав раз на десять років Воркута. Це тобі не Франц — Йосиф і не Пілсуцський, що за страйк по тижню криміналу давали. Тут ходи голодний і кричи, що ти щасливий, а скажеш, що ти голодний, тебе поженуть до Сибіру.

— Вот ви дагаварітєсь, што апять пападьотє на Варкуту.

— Та засилайте куди хочете. Тепер вже нам нічого не страшно. Воркута — так Воркута. Голому розбій не страшний. Ви й тут нам Воркуту зробили.

Оброслий салом морщить своє безлике обличчя та оглядається довкола, ніби шукає підтримки серед пасажирів. Але пасажири палять його своїми поглядами, і в їхньому суворому мовчанні він розгадує одноголосний вирок собі. Він схиляє свою круглу голову й відвертається сам від себе.

Саме в цей час зі стелі брудна краплина ляпнула йому на самісіньку лисину, так що безликий аж підскочив на місці, крутнув головою і почав оглядатися, ніби шукаючи винуватця, але побачив довкола себе зловтішні усмішки і сховав свої очі під насуплені брови.

Львів, 1964

— Швидше, швидше там! Ідете, як на параді. За булочками бігаєте швидко, то можна й тут підбігти.

— Что ви хатітє етим сказать? Что у нас прадуктов не хватает, да?

— Та йди до курви-матері. В тебе розуму не хватає.

— Ви нє грубіте. Агітацію развєлі в трамвае да єщє грубіянством занялісь. Ви прайдьотє са мной.

— Та йди туди, звідки ти вирвався, заволоко. Минувся вже ваш сабаш, як за слово та за колосок давали по десять років каторги.

— Вот теперь я вас нє упущу, пайдьомтє са мной… Астарожнєй, гражданка, ви же мнє на мазоль наступілі!

— Вибачте.

— Ей, ей, как ви ідьотє? Ви же мнє шляпу сбросілі…

— Перепрошую.

— Ґдє же мая шляпа?

— Он там, покотилась під лавку.

— А ви не ухадітє. Ви пайдьотє са мной.

— Поведи туди свого батька лисого.

— Ей, кандуктор! Что же ви закрилі двєрь, мнє здєсь вихадіть нада. Ви слишітє, кандуктор?!

— Що таке? Я не маю часу бавитися з вами тут. Скоро буде друга зупинка.

1947 рік. Під весняним сонцем на узліссі розташувалося двоє голодних бесарабців. Вони зиму перебули в Галичині, покинувши напризволяще своїх голодних жінок і дітей. Один бесарабець пече на вогні картоплю, яку він вкрав на людському городі, підгледівши, як її садили там. Другий виймає зі своєї торби окраєць хліба, кусень сала і починає їсти, міцно затискаючи свій харч жменями.

— Як ти добуваєш хліб і сало? — питає його товариш. — Мені давно вже не дають нічого і навіть не пускають до хати.

— Е, треба вміти. Мене теж довго не пускали, але я маю голову на плечах.

— Що ж ти придумав?

— Я тобі скажу, тільки ти про це нікому не говори.

— Добре.

— Коли я підхожу до двору і бачу там господаря, я йому кажу: «Чули, ґаздо, новину?» Він до мене підходить і питає: «Яку новину?» Я йому кажу пошепки: «Сталін помер». Господар відчиняє хвіртку, веде мене до хати, садовить за стіл і частує горілкою, салом і хлібом, питає, де я чув про