Ностальгiя - Василь Миколайович Шкляр

— Ти думаєш, шо тіки в Бронька є «бінокиль»? Еге, я теж маю. Добра штука. Сяду ото на містку та й дивлюся по всіх берегах, а шо ж. Я для того й містка робив, щоб сидіти та в бінокль видивлятись. Інтер-р-р-ресно!

— Шуткуєш.

— Чого б це я шуткував? Як тіки ото якась дамочка роздягається, я зразу в бінокль. І сьогодні дивлюся — розшорується одна навпроти острова. Тоді попливла на тебе. Ну, думаю, зараз клюне. І точно. Бачу, вже тягнеш.

— Ти правду кажеш? — розгубився Микола.

— А хіба не так було?

— Так, але…

— Чого ти почервонів одразу? Наче ж нічого такого… — І знов: бульк картоплиною в воду.

— Та я сам не свій і досі, — сказав Микола. — Ніяк не можу второпати, що воно за чудасія трапилась.

— Ти сідай, охолонь. Мабуть, і досі жижки трусяться? Сідай.

— Та хотів же показати… Він там, коло містка прив’язаний. Півпуда затягне, не менше.

— Еге, — сказав Сергій, — вісім кілограмів і триста п’ятдесят один грам.

— Нічого, сам побачиш. Королівський!

«Королівський», — озвався у ньому тихий грудний голос, наче вітер зітхнув у сухих очеретах.

— Містка мені не зірве? — спитав Сергій. — Бо ше будемо доганяти, як Мурмишка вудку. З біноклем.

— Та ну тебе.

— Ну добре-добре, вірю. Сідай, ше вспінемо наварити холодцю з твого коропа. Сідай та розказуй, яка чудасія.

— Клюнув якраз там, де вона купалася, — сказав Микола, сідаючи на коротку дубову колоду, поставлену на попа. — Таке й уві сні не присниться, скажи комусь — не повірить.

— Шо? — не втямив Сергій.

— Ну, щоб отак узяв короп. Химера якась.

— Яка там химера! Таке було не тіки з тобою. — Сергій ніби взяв отой банячок з водою і вилив Миколі на голову.

— Як це?

— Дуже просто. Спитай хоч би й того Мурмишку, він тобі скаже.

— Що скаже? Всі рибалки знають, що короп найхитріша й найобережніша риба, хіба ж не про це казав і Мурмишка?

— Правильно, — погодився Сергій. — Тому він і підходить туди, де купаються. Знає, шо ніякий дурний Микита там його не ловитиме.

— Ти хочеш сказати, що я той Микита?

— Боже збав. Ти ж не знав, шо туди хтось прийде купатися. А на пляжах короп гуляє того, шо там завжди є чим поживитися. Чи якийсь харч хтось викине у воду, чи шо, ну, тут всяке говорять, кожен своє.

— Наприклад?

— Кажуть, приміром, шо його притягує каламуть. Ти купаєшся, ходиш по дну, зриваєш ногами пісок, мул, а звідти піднімаються всякі там личинки, рачки, червячки. От він і визбирує їх у тій каламуті, шоб писком не рити. Це найбільш схоже на правду.

— А ще що?

— А ше я чув, шо короп начебто любить запах мила, шампуні, того, мовляв, часто крутиться й там, де перуть. Кажуть ше, буцім він людський шум любить, там, де до нього звик, ну, то вже таке.

— Але ж там, біля острова, не пляж! — не приймав цих пояснень Микола, хоч і була у них певна логіка. — І там не перуть білизну, не розливають шампунь і не здіймають рейваху, що так лоскоче слух коропам! І по дну там ніхто не ходив, не зривав ніяких жучків, червячків, розумієш?

— Не знаю, — сказав Сергій. — Я тобі тіки одне хотів пояснити. Риба не завжди боїться людини. А секретів не знаю. За шо купував, за те й продаю. Ти ловиш, тобі й знати.

Я знаю, подумав Микола. Але ця таємниця моя, і я не скажу її нікому.

— А де малеча? — спитав він.

— Десь пасеться, Оля пішла займати додому. А ми куховаримо. — І далі чистив картоплю своїми великими кордубатими руками, але так зграбно, наче робив це щодня. Бульк! Мов жабка у воду стрибнула.

Микола ураз напружився, здалося, що від нього на землю упала тінь. Відчув на собі чиїсь очі. Він озирнувся й побачив ту жінку. Була вже не в купальничку, а в легкому халатику, такого ж тілесного кольору, він упізнав би її тепер де завгодно — серед осені, серед зими, — вийшла з літньої кухні, хотіла щось поспитати та побачила Миколу, і десь в очеретах зашелестіло тихе зітхання:

— О-ох…

Те «ох» прикотилось до нього, дихнуло холодною м’ятою, і Микола, щоб приховати хвилювання, сказав ображено-весело:

— Бінокль, бінокль… Я не знав, що ти, Сергію, такий свистун.

Але усмішка, що мляво ворушилася на Сергійовому лиці, розгладилась, і він сказав якось насторожено, без тої упевненості, що завжди чулася в його загайному голосі:

— Це Настася… Олина молодша сестра. Вчора ввечері приїхала. Настасю, ти впізнаєш цього дядька? — спитав, як питають дитину.

— Ми знайомі, — дивилася на Миколу. — А де ж ваш князь?

— Зараз принесу, я ж не знав…

— То швидше давайте, бо в нас уже все готове. Картопля вкипить за хвилину, а рибу ще треба чистити, — сказала вона, підійшла, нагнулась і взяла банячок з картоплею, війнувши на Миколу вечірньою прохолодою. Бежевий халатик напнувся на тонкій спині, і видно було округлі хребці, між лопатками проглядала жіноча защібочка.

— Удвох сходимо, — підвівся Сергій. — Я тобі не потрібний, Настасю?

— Ні, вертайтесь скоріше.

Вона пішла на літню кухню, а Микола з Сергієм городами рушили до містка. Он чого йому відразу здалося, що десь її бачив: Настася була схожа на Олю, найбільше очима, тільки очі її доросліші, хоча вона й молодша за сестру.

— Якась вона не така, — мовив Сергій, ніби вгадуючи його думки. — Мовчить, нічого не хоче розказувати. Шось як пороблено з нею.

— Ти про що? — не зрозумів Микола.

— А, ти ж нічого не знаєш…

І знов набрав у рот води. Ніби з льоху дістає ті слова і викочує по одному. Та краще не підганяти, бо зіб’ється і м’ятиметься ще довше.

— Настася ж звідти, — сказав.

— Звідки?

— З Прип’яті.

— Як з Прип’яті? — холодно глянув на нього Микола.

— Як… А так, як ти з Києва. Після медичного туди направили. А це, каже, з курорту приїхала. У Ялті, каже, була. Тіки мені не віриться. Може, в санаторії? Може, в