Ностальгiя - Василь Миколайович Шкляр
— Розкажи нам, Настасю, — попросив Сергій.
Вона мовчала і так само дивилася в порожнечу.
— Чуєш?
— Що? — повела плечима, наче від холоду.
— Розкажи нам щось, — повторив Сергій.
— Що?
— Шо знаєш.
— Я нічого не знаю, — сказала вона, і тепер і її руки завмерли, нерухомо біліли на крилах сірої курочки.
Сергій опустив голову, мовчав. На стіл лягла його гачконоса тінь. Сіпав ніздрями, ворушив губами, ніби хотів щось сказати, але мовчав. Потім, не підводячи очей, кинув:
— Давайте вип’ємо. За наше здор…
— Може, вже годі? — сказала Настася. — Навіщо?
— Не знаю, — приплющивши очі, похитав він головою. — Я теж нічого не знаю. — І, ні з ким не цокаючись, одним духом осушив свою чарку.
Настася підвелася й понесла сонну курочку на сідало. Сергій важко подивився їй вслід. Нараз мамулуватість спала з нього, немов попона: схопився з місця, заскочив у хату і швидко вийшов з рушницею, стареньким одноствольним дробовиком.
— На, — простягнув її Миколі, — і йди до річки. Швиденько, а я за тобою.
— Ти що надумав?
— Підстрелимо качку… на містку. Швидко йди, щоб Оля не бачила. Бо крику наробить. Давай, давай, а я за тобою. Підождеш на березі.
— Яке ж полювання?..
— Бігай, не мнися, — сказав Сергій і підштовхнув його за горіх, де раптово починалася темрява; після яскравого світла не видно було, куди йти. — Підождеш там, коло кручі… щоб не сполохати.
Микола, не розуміючи його забаганки, підкорився, попрошкував до осокорів, що височіли на крутому березі, майже над самісінькою кручею. Вдень навіть видно було міцне покручене коріння, що оголилося на піщаному зсуві.
Очі звикли до темноти, він уже бачив білясті стовбури, а там, далі, тьмяні полиски, що перебігали хвилями річки. Зупинився, прихилив до осокора рушницю, що неприємно холодила долоню, закурив. Яке полювання? Вони ще не вивели каченят… Треба зупинити Сергія, зараз він злий на весь світ і, щоб зігнати цю злість, може накоїти дурниць. Сидів, сидів і от вихопився, як шершень з дупла, а ти й собі — якась сила у ньому, рішучість, якої бракує тобі, тому й тюпаєш вслід, як сліпе теля.
Он, здається, іде. Не сам?.. Гомонить любенько до когось:
— Ходімо, ходім, вип’ємо по чарчині.
Вони підійшли зовсім близько, Микола впізнав розкарякувату постать Горобця і ще не встиг здивуватись, як Сергій ухопив рушницю і навів Горобцеві у груди.
— Я вас, дядьку, розстрілювать буду, — сказав він.
— Сірожа, Сірожа, — поточився Горобець, — ти не шуткуй, вона раз у год сама стріляє.
— Я не шуткую, — сунув на нього Сергій, притискаючи до обриву. — Ви ж не шуткували, коли поцупили…
— То не я! — прохрипів Горобець. — Їй-бо, то не я його вкрав.
— Знає свиня, шо моркву порила, а ше божиться. Бог не поможе вам, дядьку, ви забули його восьму заповідь: не крадь. Чули про таку? — згадав Сергій.
— Сірожа, Сірожа, схаменись, — затулявся долонями Горобець. — Я ж не знав, шо то твій, я оддам гроші, я…
— Не мій! — ще дужче спаленів Сергій. — Ти його вкрав у людей, яких горе пригнало сюди, і замість того, шоб самому їм помогти, щоб зловити і дати їм, ти простяг загребущу руку… Колись я тебе пожалів, а тепер ні, тепер пристрелю, паскуду! Амінь!
Сергій клацнув курком, і Горобець, уже на краю обриву, раптом упав навколішки, заломив руки й заголосив:
— Пощади, синку-у-у, рідненький, більше не буду, хай рука мені всохне, шоб мені ні втішицця, ні врадувацця, шоб на мені хрест дубовий, бодай земля підо мною провалилася, бодай я додому не дійшов, прости мені, синку-у-у-у… Ось ди’, землю їстиму, ось ди’, ось ди’, — грібся у березі і чи справді їв землю, чи бив поклони.
— Годі, Сергію, годі з нього, — підійшов Микола, відвів рушницю, і, поки вмовляв Сергія припинити комедію, Горобець пурхнув і полетів, тільки смуга за ним, а Сергій ураз обм’як, знов став незграбним, глевким, важко осів на землю й промовив тихо:
— Вона ж не заряджена… Чого ти?
— Я знаю. Все одно…
— Йому ше не так треба. Стерво собаче.
Сергій обхопив долонями скроні, сидів, думав, мовчав. Потім сказав:
— Втомився я. Ходімо спать.
Вночі Миколі приснився сон.
Веде він на високу кручу якихось людей, веде під конвоєм, з дробовичком у руках. Темно, нікого не може впізнати, та ось, уже над крутим берегом, ті повертаються до нього лицем, і Микола їх впізнає: Лука Лукич, другий Лука Лукич, третій Лука Лукич, четвертий… А це хто такий? Десь ніби бачив його, зневажлива посмішка просвічує заморські окуляри, він глузливо дивиться на Миколину допотопну одностволочку. А, це ж Кожевник, відомий йому продюсер, з київської кінофабрики. Бач, не боїться, ще й посміхається. Лука Лукич, той перепудивсь добряче, викинув уперед короткопалі руки, круглими долоньками до Миколи, забелькотів:
— Товаришу Погорілий, товаришу Погорілий, що ви надумали? Коли весь наш народ… Вдаєтеся до самосуду, коли весь наш народ…
— У вас є народ? — гостро спитав Микола. — Де він, ваш народ?
— Мій… але…
— Ні, не ваш. Ви його обкрадаєте, ви забули восьму заповідь. Ви навіть кодексу не пам’ятаєте. Замість хліба насущного, замість правдивого слова ви кидаєте народові нудно-солодкі карамельки!
— Наше видавництво щороку випускає двісті…
— Ви трутень. Ті, що сторчака стоять на буряках, не читають ваших книжок. Вони й без вашої нудоти засинають як убиті. А ми тішимо і виправдовуємо себе, що пишемо і видаємо для них. Не треба для них, спершу треба сказати слово ЗА НИХ! І на сторожі коло них поставлю слово. Ось так. А ви злодій!
— Я ніколи нічого не вкрав, — з гідністю сказав Лука Лукич.
— Ви обкрадали душі, я
