Ностальгiя - Василь Миколайович Шкляр

Спершу Миколі здалося, що Кожевник жартує, що це в нього такий своєрідний хід перед тим, як говорити серйозно, та виявилося, що ні, це і було останнє слово Льоні Кожевника. Лука Лукич у порівнянні з ним «геній дзюдо». Чому дзюдо? Колись показували такий фільм, щоправда, не американський, японський, однак усі бігли дивитися.

Розтоптаний, Микола ішов просторим подвір’ям кіностудії, немов трясовиною ішов (повз Довженків сад!), а збоку по тверденькому дріботів Білоножко, втішав, казав, що не все ще втрачено, сухотного можна одним абзацом зробити таким молодим та красивим, що всі пісятимуть, і легко підкинути йому вродливу коханку — це кілька абзаців, одне слово, все це робиться просто, він, Білоножко, тертий і м’ятий, зробить усе це сам за тиждень, не хвилюйся, старий, ми їм утремо носа; а Микола нічого не розумів з тих втішань, він мов учадів і, слухаючи Білоножка, справді бачив великого, мов рушниця, носа, що був сам по собі, як у повісті Гоголя. Чому око, чому не ніс? На тобі, маєш і ніс.

— Молоко, — сказав Микола.

— Яке молоко? — не допетрав Білоножко.

— Ти стріляєш у молоко. Бувай.

І пішов, пішов трясовиною, на якій сивів весняним цвітом Довженків сад. Земля провалювалася під ногами, засмоктувала в себе з важким схлипом, ось він уже застряг по коліна, по пояс, по груди, по шию, та раптом відчув під собою твердий острівець. Зупинивсь на тій тверді і вражено дивився на Довженків сад.

Там, під яблунею, стояв сумноокий Іван Миколайчук, найкрасивіший чоловік у світі, стояв Іванко-наймит з ягням на руках, стояв молодий Шевченко, стояв філософ Фабіян, котрий, дивлячись в очі смерті, промовляв свої гнівні слова:

— Я прокляну вас… Я прокляну вас з того світу[5].

2

Отже, все почалося з полювання на коропа.

Наступного дня йшов дощ, Микола на рибу не вибирався, взяв до себе малого, розповідав йому казки і Мурмишчині пригоди, а тим часом готував примусію на САМОГО. Вирішив налаштувати спінінг на «закидуху», так само як і на ляща, тільки надійніше: гачки «дванадцятки» мав добрячі, саморобні, гартовані, з київського рибальського базару, що приліпився біля станції метрополітену «Дніпро» і торгував усякою всячиною — від японської жилки (з-під поли, «такіц», як кажуть вірмени), від ковзаючого поплавця Павловського (це ж треба, увійшов чоловік в історію завдяки конструкції поплавця) і до наймізернішого черв’ячка, якому, либонь, ніколи й не снилося, що його повезуть на базар, як путню худібку. Були там і цупкі капронові ниті, Микола не запасся ними, не думав, що ловитиме «поросят», але виручив Сергій — витяг йому повідки зі старої автобусної шини, міцні, прогумовані, під колір річкового дна, кращих і не придумаєш.

Удень зайшла Оля, кликала їх обідати.

Вдягнута була у Сергіїв плащ, гумові чобітки, од неї пахло дощем, нагідками (більшість квітів у дощ згортають пелюстки, а є такі, що розтуляють під ним свої ротики), усміхалася на Миколині клопоти, питала:

— І не надоїсть ото вам?

Щось було у цій жінці, не міг зрозуміти що: просте обличчя, нічого особливого, а несила витримати її прямого карого погляду, здається, вона знає про тебе все, вгадує думки, співчуває і ставиться до тебе, як і до Петруся, із серцем, але сам ти ніколи не прозирнеш у її душу. Знаєш, що вона добра, домашня, пече смачні коржі, готує борщі, вона проста, однак ти ніколи не розгадаєш таємниці її простоти, хоч вона і відкрита, розтулена, немов чашечка мальви, що п’є дощову вологу.

Взяла малого за руку й повела обідати, Микола не піддавсь на вмовляння, незручно, нічим не міг їм віддячити, спершу був натякнув, що заплатить, якщо вже Петрусь перебрався до них, Оля образилась, і коли Микола привіз їй із Києва (з гонорару) розкішну квітчасту хустку, українську хустку, яку зробили японці, — ох, ці японці, — Оля зраділа, дякувала, проте Сергій тут же дістав із «шафонера» шістдесят карбованців, убгав розгубленому Миколі в кишеню, ще й перепитав, чи брав по своїй ціні. Тільки й того, що Оля справді зраділа, хустка була їй до лиця, ти й сама в ній, як квітка, казала баба Марфа, яка нагодилася саме тоді, коли Оля крутилася перед дзеркальними дверцятами «шафонера», накидаючи обнову то на плечі, то знов на гладенькі коси. Здорова зноси, я, аби молодша, й сама не пошкодувала б таких грошей, казала Марфа, у мене якраз така пенція, шісят рублів, чималенька, бо мені за Никодима доплачують, він офицером був, а то. Никодима нема оно скіки, а не забува мене, гроші йдуть справно, офицер. І поздоровлення йдуть з войкомату на всі празники, ось і на це Дев’яте мая прийшло. Пишуть пичатано, шо поздравляємо вас, уважаїма Маргаріта Самойловна, з Дньом Побєди і жилаємо успєхов у воспитанії молодьожі, о. Не забувають, спасибі. Никодим офицером був.

Тепер Микола, пригадавши ту розмову, підійшов до столу, взяв записник і помітив собі: «Баба Марфа. Маргаріта Самойловна. Никодим офіцер. Мурмишка. Спалена хата».

По столі біг павучок. Маленький, надутий і жвавий — чи на погоду ожив, чи, може, слід сподіватись гостей? А може, і те і друге: розпогодиться й будуть гості. А може, ні те ні се: просто давно не брав записника, павучок нагрів біля нього собі місце, тепер злякався і втік.

Микола пообідав холодною вчорашньою юшкою: пив її нахильці прямо з казана, ніби кудись поспішав, хоч поспішати не було куди. На споді ще лишився линок і підлящик, тонкий, кістлявий, зате тараня з нього будь-будь. Казав Мурмишка, що раніше ляща тут не було, а років десять тому розвівся — дикі качки занесли на лапках ікру. Тепер можна зачепити на манку або червінець (так називав мотиля) лящару, як тазик, тим більше що він покірний, тягнеш, мов мокрі штани.

Павучок ожив-таки на погоду, під вечір дощ перестав, і Микола, наваривши дрібної картоплі, посік її на принаду і поплив до острова підгодовувати коропа. Сергій кілька разів пропонував йому свою легеньку плоскодонку, що йшла, як стріла, та Микола не хотів його турбувати узайве, надував Стахову гумову «Юрюзань» і виходив на воду в ній, поволі, неквапом (весельця маленькі, як у Телесика), але куди йому поспішати? Хлюп-хлюп, хлюп-хлюп…

Синява розірвала хмари, півнеба уже було голубим, і на заході від обрію