Ностальгiя - Василь Миколайович Шкляр

Авжеж, не треба розуму, щоб про це здогадатися, куди ж їй пливти, як не до острова, і жінка попливла, щоправда, майже без шуму, не викидаючи рук, не бовтаючи ногами, пливла вона, як гадюка, що тримає над водою тільки голівку. Якраз над повідками, якраз над двома картоплинками, над корчами, біля яких полюбляє стояти короп, вона зупинилася, перекинулася на спину і так горічерева стала відпочивати, ледь-ледь погойдуючись на хвилях, і лежала довго, немов загоряла на теплому пісочку, підставляючи обличчя сонцю.

Все, можна змотуватися.

І тоді сталося неймовірне. От цьому вже Микола б сам не повірив, якби хто розказував, куди там Мурмишці!

Спершу з усіх сил вдарив деркач. Він так задеркотів, що аж на тому березі в сосні покотилась луна, а наступної миті Микола побачив, що провисла й ослаблена жилка натягнута, мов струна, і ще подумав, що це ж її зачепила купальниця, але жінка так само лежала на спині, лиш підвела голову на дивний звук, і тоді Миколі тенькнуло серце: не деркач, це ж тріщить його спінінгова котушка, тріскотить, мов кулемет, бо її розмотує дужа рибина, короп, тільки він здатний вимотувати волосінь із загальмованої котушки.

Микола кинувся до спінінга, металевий кінчик якого вібрував і згинався від шарпанини, вихопив його із землі і вже в руках відчув тремтячу силу, що боролася десь там під водою, смикала і звивалася, намагаючися сприснути з гачка, обірвати снасть, звільнитись будь-якою ціною. Жилка раптово провисла, і він подумав, що все, зійшов, але вона знов натяглася, знов затріщала котушка і спінінг затремтів у руках — то короп був поплив у бік острова, послаблюючи жилку, щоб спочити, набрати розгону і ще з більшою силою рвонутись на глибину.

Тепер усе залежало від Миколи. Снасть витримувала, поки що не підводила, тільки б самому не підкачати, не гарячкувати, не брати силком, дати коропові походити, поморитися, проте не дуже й попускать, бо як заведе у корчі, тоді точно обірве або захопить жилку пилкою-плавником, треба на ривки давати йому волю, а коли кидається у бік острова, негайно підмотувати волосінь до натяжки.

Микола зайшов по коліна у воду, не підкотивши штани (коли, як?), ботфорти зняв, лиш почало пригрівати сонце, у «коридор» зайшов босий, але зодягнутий, пусте, якщо треба, він забреде хоч і з головою, жаль тільки, що не сам, — краєм ока бачив жінку, що стояла уже на острові, стояла обіч нього, вважай, гола у своєму бежевому купальничку (не вірилося, що жінки задля засмаги так економлять на матерії), і злякано, — здалося чи справді злякано? — дивилася на його затяте борсання, наче не він підчепив рибину, а якесь підводне чудовисько залигало його, залигало і тягне у воду, на глибину, і якби жінка мала щось гостре, то, мабуть, кинулася б зараз перерубати напнуту жилу, якою чудовисько затягувало в річку цього нещасного чоловіка.

Ось він уже зайшов по пояс, дарма, зате рибина втомилася, іде за його волею до берега, ще злегенька посіпується, але йде, ближче, ближче, зараз він її — тьху-тьху! — підхопить… чим же він підхопить її, коли підсака на березі, навіть забув про неї у лихоманці, ех, чорт, не подумав.

— Підсаку! — закричав Микола, простягаючи назад руку, і власний голос видався йому деренчливо-писклявим, неприємний був голос, та він закричав ще раз: — Підхватець! Швидше!

Жінка метнулась по березі, довго не могла знайти підхватець, нарешті знайшла, заляпотіла по воді до Миколи, і коли він узяв його тремтячою рукою, не озираючись, то метрів за три завирувала вода, потім у тому вирі зблиснуло темне золото.

Він поволі підняв спінінг угору, і з води показався круглий червоний рот, зовсім круглий, завбільшки з добру картоплину, губи були великі і неприродно червоні, як мідь на свіжому зрізі, гачок засікся за верхню, Микола дав коропові хапнути повітря, і він ослаб, важко перекинувся на бік, показуючи своє майже голе тіло — кілька великих лусок посередині, дзеркальний, і тоді Микола ступив уперед, простягнув підхватець і спритно, наче не вперше (тому що за ним стежили?), підхопив з голови рибину, нагнувся, замочивши уже й сорочку, узяв підхватець обома руками за обідок і підняв над водою.

САМ!..

Мабуть, заважить з півпуда, довжиною на всю підсаку, навіть хвіст виглядає, темний широчезний хвіст, схожий на лапу якогось підводного чудовиська.

Тільки не стрибай на радощах аж до неба, вгамуй дрож, спокійно, не забувай, що на тебе дивляться. Спокійно.

Микола (спокійно?) вийшов на берег, з важкої одежі текла вода, він намагався не дивитись на жінку, відійшов про всяк випадок далі від берега і поклав коропа на траву, не знімаючи з гачка, не виймаючи з підхватця. Бежева жінка підійшла до нього, схилилася над рибиною, що якийсь час лежала нерухомо, тільки зіпала червоним ротом, а потім загупала хвостом об землю, як праником, і бежева жінка сказала:

— Оце чу-у-удо! Королівський?

— Князь, — мовив Микола.

— Я ще такого не бачила… Князь.

І я ще такого не бачив, — мав би сказати Микола, але не сказав, повагом пішов до човна, узяв сітку, мотузка, потім вивільнив коропа з гачка (не відразу, губа була м’ясиста, але затверділа, міцна, інакше б його не витягнув), переклав із підхватця в сітку, зверху зав’язав мотузком на три вузли і так само повагом пішов до води, вкинув коропа у «вікно», прив’язав мотузка до міцної куги, наче робив це сто разів, ніби це був його сотий князь. САМ.

Короп бовтався у воді, здавалося, ось-ось вирве з корінням сніп куги і попливе, одчаяка, з нею у своє князівство, в корчі, під старе русло, проте Микола (спокійно!) вернувся на острів, узяв спінінг і тільки тоді звів очі на жінку, що й досі стояла, вражена, у своєму кремовому купальничку, який зливався з її тілом, зливався з маленькими грудьми, і тільки дві цяточки, дві вишні темніли на вістрях її груденят.

Микола тепер лиш згадав, що сталося диво, короп клюнув саме тоді, коли вона лежала якраз над ним, щось незбагненне, короп, найобережніший і найобачніший з усіх риб, не боявся цієї жінки, стояв під нею, а тоді зненацька вхопив картоплину, захланно ковтнув поживу, на яку цілий ранок не хотів і дивитися. Що це?

Він подивився жінці в обличчя, просте й карооке, не було в ньому ні кокетства, ні гри, тільки туга, кара печаль стояла в її очах,