Ініціація - Люко Дашвар
— Тимуре! — Ульчин голос звучить уже ближче, від пішохідного переходу через Вали. Бачу її здалеку: спішить до Житнього ринку, махає комусь.
Ще не бачу кому… Серце вже знає.
— Ні… — темний жах охоплює за мить, заковує в камінь — брила.
Посеред брудного, засміченого підлими людьми простору перед старим, облупленим Житнім ринком, козирок якого скоро впаде людям на голови і передавить їх усіх… Усіх! Посеред верескливого галасу, безпардонної штовханини і пустопорожньої метушні, яка щоденно безбожно знищує Поділ, стою… Стою каменем. Сльози взялися вберегти мене, застеляють очі, та марно. Бачу: Улька біжить до мого мужчини. Обіймає його, щось балабонить весело. Він посміхається, показує рибину, відповідає щось теж геть не сумно. Цілує Ульку в очі. У сухі веселі очі. Ідуть від Житнього ближче до проїжджої частини, а там уже чисто. Пробки нема, автівки рухаються вільно. Мій мужчина махає рукою, кличучи до себе таксі, Улька метушливо дістає з рюкзака гаманець, вигрібає з нього все, віддає моєму мужчині. Він сідає в таксі. З рибиною. На вулицю Ентузіастів повертається?..
Ні. Тільки не це. Камінь не витримує жаху, розлітається, і я вже не важка, ні — розгублена, безпомічна пір’їнка. Ноги не тримають, та не падаю, бо чужі плечі, руки, спини штовхають з усіх боків: хитаюся-бовтаюся, суну хтозна-куди. Що це? Що це було?.. Чому мені? За що?..
Відповідей не існує, та ноги несуть туди, де відповіді мали б бути. Флорівський, храм Миколи Притиска… Зайду. Впаду на коліна, ридатиму.
За що?.. Суну повз храми в бік Контрактової. Як же нестерпно боляче! Наче впала, очі в землю, повзу на животі: каміння дере шкіру, м’язи, дістає до серця і там лишається, на серці.
Очі в землю. І сама не бачу, як ступаю на проїжджу частину. Вищать гальма. Гримають дверцята авто. Розлючений чоловік шарпає мене.
— Здуріла, коза?!
— Сам козел! Ви всі козли! — шепочу у відповідь.
Вириваюся. Суну геть. Лиш зиркаю на людей, бо і вони всі дивляться на мене. Дивляться! І які в них злі очі! Скільки зловтіхи в тих очах!
Мотаю головою: відчепіться! І бачу Ульку. Вона йде до метро: тягне важкий рюкзак на горбі. От і ціль. Не знаю нащо, але йду слідом. Не боюся, що Улька раптом зупиниться, озирнеться, побачить мене. І що? Іду. Тільки думаю, що в Ульки не лишилося грошей на таксі, тому — метро.
Не встигаю втиснутися в один з Улькою вагон, людський потік вносить до іншого, та мені байдуже: точно знаю, де вийде.
— Станція «Лівобережна».
Виходжу, бачу Ульчину спину з рюкзаком на плечах. До коворкінгу біжить? Нові гроші для нашого, одного на двох мужчини заробляти? Однаково. Лава на пероні порожня. Моя? Падаю, мозок констатує: думок нема. Ніяких. Ані розпачу, ані обурення і гніву. Тільки чорна порожнеча.
— Посиджу, — шепочу. І так сиджу.
Перон «Лівобережної» функціонує, ніби під впливом місяця: ось порожньо, ось приплив — поїзди, люди, і знову порожньо — відплив. Сиджу. Сонце вже підкрадається до обрію. До мене підсідає старий безхатько. Косує.
— Дай… на цигарки.
Мовчу. Дістаю з сумки гаманець. Завмираю. Раптом вигрібаю з гаманця кілька крупних купюр.
— Пом’яни.
— Кого?
— Людей.
— Яких людей?
— Усіх.
— Нащо?
— Померли, — шепочу.
Підводжуся рвучко, наче хто підкинув, бо знаю: коворкінг ще не зачинений.
…Улька працює зосереджено, швидко, але боковим зором бачить, як я підсаджуюсь. Кидає роботу, повертається до мене всім корпусом, роздивляється з цікавістю.
— Ну все, ти пропала навіки! — констатує із прикрістю.
— Чому?.. — питаю самими вустами.
— Бо не приходиш! Що? Він — усе? Так?
— Прийшла ж.
— А працювати не збираєшся. Думки тільки про нього? Хоч скажи! Який він, твій Блек?
— Чорний, — шепочу.
Улька дивиться на мене здивовано. Пофіг! Дістаю флешку, кладу перед нею.
— Тут дідова маячня.
— Нарешті!
— Так, нарешті, — слова вилізають із рота, як нудний фарш із м’ясорубки, та Улька на своїй хвилі: не помічає мого збентеження. Відкладає флешку, смикає за плечі.
— Ну, ти чого? Чого? Я тут сумувала без тебе!
— А я… жаліла тебе, — відказую.
— Чому?
— Бо ти… — І сто думок у голові, сто злих думок, та язик видає своє: — Бо ти вкалуєш, аби не вкалував твій мужчина.
— Ще й як він вкалує. Чи думаєш, творити — то як цвяхи вбивати? Ти просто не розумієш! Я кайфую, що можу допомогти йому.
— У чому?
— У творенні. Тимур — геній. Справді! Зараз затіяв дивовижний перформанс. Каже: «Маю через це пройти, це надихає…» І дійсно ожив. Літає.
— Що за перформанс? — питаю безпорадно.
— Тимур каже, що феноменальний, грандіозний і непередбачуваний. А я думаю: щось пов’язане з морем, вітром. Човен у товариша позичав, сьогодні рибину купив. І носить якір на зап’ястку.
— Тебе не запрошував подивитись на свої «художества»?
— Просилася, — щиро відказує Улька. — Та Тимур каже, що має дійти до стадії творчого екстазу, до точки кипіння, до осяяння і просвітління. Після цього покаже.
Он як!
Сил нема. Нема! Мовчки встаю, суну геть. Улька здивовано дивиться мені услід, зривається, доганяє.
— У тебе все в нормі?
— А що таке «норма»?
— Вибач.
— Не вибачайся. Я все ще жалію тебе, Улько, — шепочу, вириваюся з коворкінгу на повітря і тільки тут, у синьому вечорі біля чорної води Русанівської протоки, зрештою розумію, що нізащо не повернуся в квартиру на вулиці тупих довірливих Ентузіастів! Не сьогодні. І, певно, вже ніколи.
— Час віддавати борги, — шепочу. Вдивляюся у лаву біля під’їзду будинку старого дідуся Реформаторського, та лава порожня.
Помер? Думка не викликає ані жалю, ані хвилювання. Помер?.. Може бути. Стукаю у прості, оббиті дерматином двері, шкодую, що вони зачинені. А раптом тут, за цими дверима, моя мертва людина зі сну? Я б штовхонула двері, побачила б те нарешті, і хоч би одна загадкова невідступна думка відпустила. Та двері зачинені.
Стукаю, стукаю, і аж лякаюся, коли двері раптом тихо відчиняються.
— Василю Івановичу, вже спали? Отакої. А я нарешті закінчила опрацьовувати ваші тези. Подумала, що маю одразу вам віднести. І зошит, і флешку. Друга флешка вже в Уляни. Відтепер із нею контактуйте. Вона розкаже, як поширить вашу працю.
Дідусь слухає, мов зачарований. Застиг у дверному отворі, худенький, слабенький, тільки очі ясні.
— Ну… Піду, — вичавлюю з себе.
— Ні! Господи, ні! Благаю, — оживає дідусь. Притискає до грудей дорогоцінний зошит і