Ініціація - Люко Дашвар

— Добре, йди.

Блек уже спокійний. Усміхається, прибирає пасмо волосся з мого чола. Насторожуюся: чому він заспокоївся? Відважно перетинаю червону лінію. Уперше за співіснування в нашій дивній історії. Торохчу, де і слова беруться:

— А… ходімо зі мною? Швидко повернемося. Офіс «Кресала» майже в центрі, біля залізничного вокзалу. Можемо разом піти на зустріч або почекаєш. Такий день. Сонце, вітер. Гуляла б до ночі.

— Ромо-Розо…

— Ні? Чому?! — пручаюся, вдруге перетинаю червону лінію.

Дивлюся на свого мужчину розгублено. Блек має відповісти різко, бо навіть прекрасна казка може бути страшною і відвертою, бо існування поза реальністю не передбачає брехні. Скаже: «Сама подумай, Ромо-Розо. Наша історія по-справжньому почалася тоді, коли ти пішла за мною, а не я за тобою. Так буде і надалі. Ти рубатимеш реальність на окремі справи і повертатимешся до мене скоріше, ніж тобі самій хотілося б. Питатимеш себе — чому? Чому знову і знову рвуся до нього, тому що інколи тобі захочеться самотності. Та в самоті… Навіть у зручній самоті посеред справ-людей ще ясніше розумітимеш, наскільки порожнє твоє існування, коли ти не йдеш за мною…»

Не засмучуся, ні. Знову перетну червону лінію, бо в телевізорі, навіть у найдивовижніших історіях, глядачам пояснюють, що саме герой ховає глибоко в душі, а я вже готова… Готова розібрати власну історію на складові, аби перетворити її на публічну реальність. Тому скажу: «Так і є! Не можу без тебе, не хочу. А ти? Ти без мене можеш?!» Блек відкаже: «Хіба сама не відчуваєш?..» А я признаюся: ні! Не можу розгадати його. Тільки віра і надія. І так страшно, що кожен раз, коли він іде, прощаюся подумки. Блек усміхнеться: у нас вічність і цілий світ. А я не здамся, бо готова… Уже готова вбудувати нашу історію в реальність. Аж схлипну: цілий світ? Чому ж він панує лише тут, у чотирьох стінах квартири на вулиці Ентузіастів? Чому не виривається назовні нестримною різнобарвною радістю? Невже нашому світові судилося існувати лише там, де немає людей, і той страшний похід на човні порожнім чорним Дніпром — то наша вічність? Не хочу! І човен не хоче! Не бачить нескінченного простору, наштовхується на стіни знову і знову! Скоро зламається! Потоне! І я помру без тебе. А ти? Помреш? Отак вихлюпну все, замовкну, дивитимуся своєму мужчині в очі: помреш? А він… не захоче помічати реальності, занурить мене в нашу дивовижну історію, бо відкаже: «Ми житимемо вічно». І тоді я кричатиму. Кричатиму: «Чому?! Чому ми житимемо вічно?!» А він скаже: «Бо я навчу тебе розсувати стіни…»

Дивлюся на Блека: так і буде. Стіни, може, і не розсунуться, та уявна наша розмова зараз стане реальністю.

— Сама подумай, Ромо-Розо… — каже Блек, наче починає читати з папірця.

Дивлюся на нього, серце зупиняється, бо констатую приголомшено: стін нема, дому нема, простір. У світлому безмежжі — тільки він, він один.

— …Поки висікатимеш вогонь зі свого «Кресала», я встигну приготувати вечерю, — продовжує Блек буденно.

— Вечерю? — дивуюся, перепитую, мов дурна.

— Формально — вечерю, по суті — пікнік. Підемо до ріки?

— До ріки?

— З набережної краще видно, як сонце ховається в лаврі.

— З набережної? — мене заклинило. Перепитую, ніяк не можу прийти до тями: Блек так просто виштовхує нашу історію з чотирьох стін назовні, так упевнено перетворює мої мрії на звичайну реальність. А я думала — мені за те битися.

— З набережної, — усміхається. — Прихопимо плед, розкинемо його на траві. Хліб, сир, вино. Їстимемо свіжий хліб і гострий сир, запиватимемо червоним вином, дивитимемося на сонце та хрести. Гармонія? Ні! Чогось не вистачає.

— Чого? — шепочу самими вустами.

— Риби. Куплю велику рибину. Розріжу на шматки, засмажу. Так! Риба потрібна. Згодна?

— Не знаю, — відповідаю обережно, бо насправді знаю: риба поряд із хлібом-сиром-вином видається недоречним додатком, який зруйнує будь-яку гармонію.

— Я знаю, — упевнено відказує Блек.

— Але на набережній… Там же люди, — мені хочеться оперативно перевести розмову в інше русло, тільки б і далі не розмірковувати про рибу, і логіка моїх мордувань проривається дурнуватими сентенціями.

— Хіба вони заважатимуть? — питає Блек.

Шаленію від радості. Крила, вітер, сонце. Аж забагато вітру — задихаюся, збуджено дивлюся на свого мужчину: нікуди не піду! Не хочу! Яке ще «Кресало»? Мені би тільки з Блеком бути, поряд. Чого хоче? Різати хліб, сир, дохлу рибину? Допомагатиму! Плутатимуся під ногами, заважатиму, сміятимуся і цілуватиму, цілуватиму, цілуватиму.

— Ромо-Розо! Таксі!

Таксі? Дідько! Відмінити?

— Може, не їхати? — дивлюся на Блека, наче відтепер тільки йому за мене все вирішувати, і я не проти.

— Ні, тепер уже їдь, — відказує.

Як скажеш. Цілую. Цілую… Уже йду до виходу, та останньої миті дурна самовпевнена думка змушує повернути назад.

— Забула щось? — питає Блек.

Хапаю з полиці флешки, давно заповнені маячнею дідуся Реформаторського, знаходжу в столі його зошит. Колись згодом розкажу моєму мужчині, що світ один і хата в нас на всіх одна. Та не сьогодні, бо нині раптом вирішую завершити минулі справи, віддати борги, виконати зобов’язання, щоб уже ніщо, жодна невчасна думка не відволікала від мужчини, який зі мною назавжди.

— Кохаю тебе, — почуття так прагнуть повітря, що слова вилітають самі.

Не чекаю у відповідь: «І я тебе…» Те станеться надвечір. На набережній біля металевого кільця, до якого Блек прив’язував наш дивний човен. Ми сидітимемо на траві, дивитимемося, як сонце ховатиметься за лаврою. Пахнутиме сиром, хлібом і вином. Не рибою, бо риба не лягає у мій контекст. Я не розумію, навіщо нам риба, але раз коханий мужчина того хоче, то хай буде і риба, тільки б сказав: «Кохаю тебе, Ромо-Розо…»

— Так і буде, — шепочу, поспішаючи до таксі. — Сьогодні особливий день.

18

Пані Півник — реально півень: яскрава, погордлива. «І очі півнячі. Круглі, насторожені, агресивні. Так і стежать, щоби ніхто з рота зернину не вихопив», — думаю незлобливо і відсторонено, бо власні світлі почуття безбожно женуть усі прояви реальності на світлий бік добра.

У скляному інкубаторі новонародженого «Кресала» на високому поверсі офісного центру біля залізничного вокзалу пані Півник по-хазяйському всідається у дороге шкіряне крісло, жестом показує мені на стілець навпроти, розкладає на столі брошурки з титулом «Всеукраїнська громадська організація» і сумнівним малюнком, який, на думку автора, символізує кресало, одночасно урочисто клекоче про величезну відповідальність, яку нова контора вирішила взяти на себе, бо в державі розплодилося безліч громадських об’єднань і всі, на думку самої пані Півник, а також її соратників і