Карбід - Андрій Степанович Любка
Серпневу апатію сколихнула новина, що прокотилася містом після публікації в «Зорі Ведмедева» невеличкого оголошення. У ньому комунальне підприємство «Дорога до раю», у віданні якого, зокрема, знаходився міський цвинтар на вулиці Партизанській, зверталося до містян із проханням надати будь-яку інформацію про місцезнаходження свого працівника, гробаря Ичі. Повідомлялося також про інтенсивні розшукові дії з боку слідчих органів.
Спраглі сенсаційних новин і чуток ведмедівці почали обривати телефон комунального підприємства. Хтось твердив, що бачив Ичі у плацкартному вагоні одеського поїзда, мовляв, п'яний як чіп гробар їхав на море. Ще одна хвойда спішила розповісти, що бачила Ичі вночі на свято Іллі: той ішов із смолоскипом околицею міста, нікого не помічаючи й ні з ким не вітаючись. Місцевий алкоголік на прізвисько Шланґ не мав телефона, тому з'явився на поріг КП «Дорога до раю» особисто, оскільки хотів надати справді безцінну інформацію. За його словами, тиждень тому після закриття центрального гастроному він ішов додому, коли побачив Ичі, який ніс на плечах труну. Шланг крикнув йому, що може допомогти, якщо той знайде для нього ковток горілки. Але Ичі не оглянувся і взагалі не звернув на давнього приятеля уваги. Тоді той підкрався ззаду, жартома постукав об труну й промовив не своїм голосом: «Це я, твоя смерть, відчиняй». Ичі на це рвучко обернувся, однією рукою притримав труну, а другою вдарив Шланга навідліг. «Очі в нього були червоні, як у вампіра, а з кутиків губ тоненькою цівкою текла кров», — повідомив пияк, не попросивши за свою інформацію нічого, крім пляшки й пучка молодої цибулі.
Таємниче зникнення Ичі дало багатьом підстави говорити про еміґрацію. Чомусь ніхто й припустити не хотів, що з ним трапилося щось лихе, бо хто ж наважився б напасти на такого кремезного гробаря? Пограбування теж виглядало малоймовірним, оскільки в Ичі можна було вкрасти хіба лопату. А значить, він виїхав, покинув Ведмедів і свою цвинтарну роботу. Старі люди казали: «Якщо вже й Ичі поїхав, то діла не буде». Бо всі розуміли, коли за кордон їхала молодь, коли студенти після закінчення своїх університетів не поверталися додому, коли дівчата вистрибували заміж за першого-ліпшого у більших містах. Ніхто не дивувався, якщо заробітчани-будівельники в Празі чи Москві в якийсь момент вирішували там же й залишитися, покинувши свої тутешні сім'ї. Жінки, що виїхали в Італію чи Португалію доглядати за немічними старими людьми, також переважно вже ніколи не поверталися на зовсім, приїжджаючи хіба раз на п'ять чи десять років, та й то лише з метою продемонструвати свою успішність.
Це все зрозуміло, але якщо вже й Ичі виїхав — то діла не буде. Бо що ж він міг робити? Вічно невмитий, брудний і неотесаний, порядний, але неграмотний, добрий, але зовні страшний. Хто взяв його на роботу десь у світах? І ким? Діточок лякати? «Ех, — скрушно зітхали старі люди, — колись тут не залишиться взагалі нікого». Ясна річ, що через зникнення гробаря ведмедівці не припинили вмирати, тому влада швидко знайшла йому заміну. Новим міським гробарем став Міклош Свищо, більш відомий у Ведмедеві й прилеглих селах як Рибалка. Був він людиною непоганою й працьовитою, а прізвисько, яке він не дуже любив, приклеїлося до нього ще замолоду.
А було це так. Міклош та його приятель проходили строкову службу у прикордонних військах щойно створеної української армії. Тоді можна було купити все, тож батьки за хабар у вигляді свині домовилися, щоб син служив не в іншому кінці країни, а вдома, під боком. Їжі, випивки й дівок було вдосталь, але все одно доводилося раз на чотири доби чатувати на кордоні. Озброєний автоматами патруль із двох прикордонників увечері висилали з однієї застави на іншу. За ніч патрульні мали би проходити десять-п'ятнадцять кілометрів, стережучи західні ворота молодої держави. Щоправда, охочих тинятися ночами вздовж берега Тиси чи карпатськими лісами було мало, тож зазвичай прикордонники виходили на чергування, звертали в найближчий генделик, де бучно пиячили до ранку, а перед світанком на таксі приїздили на іншу заставу.
Того березневого вечора на зорі української Незалежності Міклош також вирішив не мерзнути й не грузнути в болоті, а перехилити кілька чарок у хатині гостинного діда, що жив на околиці прикордонного села Вилок. Дід той був місцевою знаменитістю, оскільки гнав зі слив самогонку такої якості, що пити її не відмовилася б і англійська королева. До того ж у часи тотального безгрошів'я старий погоджувався на бартер, отримуючи взамін за оковиту армійське взуття чи бушлати. Отже, одразу після виходу із застави Міклош із колегою попрямували до діда, де виміняли шкіряну портупею й офіцерську сумку-планшет на літр сімдесятидвоградусної слив'янки. Гостинний самогоновар навіть дозволив молодикам розташуватися на ніч у нього в сараї. Коли на денці пляшки бовталося вже зовсім мало чудодійного трунку, Міклошеві в голову стрілила блискуча ідея.
На стінах сараю висіли великі рибальські сіті, а збоку стояли акуратно сперті на стіну вудки й спінінґи. Вочевидь, дід любив рибалити. Як і Міклош, який усе дитинство пролазив з вудкою, ловлячи рибу в усіх довколишніх водоймах. «Слухай, — натхненно звернувся він до напарника, який уже починав куняти. — Слухай, що я придумав! Поки дід спить, ми тихенько беремо спінінги, йдемо рибалити, ловимо рибу, а під ранок повертаємося, ставимо все на місце, щоб старий нічого й не помітив, а рибу забираємо собі. Тепер кінець березня, риба прокинулася й після зими голодна, як дракон!». Такий блискучий задум колега сприйняв із захватом, адже також дуже любив рибалити, а за останні років п'ять до цього прекрасного заняття все ніяк руки не доходили. Хоча Тиса настільки геніальна річка, що в ній можна робити неможливе. Адже, наприклад, в Україні заборонено ловити дунайського лосося,
