Карбід - Андрій Степанович Любка
— Ідеально! — вигукнув Золтан Барток.
— Так ось, за тими шлангами-трубами встановлено щось на зразок велетенського пилососа, який усю цю воду з землею засмоктує й видавлює нагору. Там земля відсіюється на ситі й висипається у вантажівку, а вода зливається в каналізацію. Швидкість прокладання тунелю за такою технологією — приблизно метр-півтора за годину, а його діаметр метр двадцять.
— Ого! — не втримався Ікар.
— Це не Ичі, звісно, — додав мер.
— Але це ще не все, — тримав до останнього інтриґу Ігор. — Позад цього типу пилососа встановлено прес, в який вкладається велика бетонна труба. Коли бур перемеле метр землі, а водяний пилосос викачає її нагору, прес заштовхує на це місце бетонну трубу. І так метр за метром. Таким чином, ми отримуємо не примітивну яму в землі, а бетонний тунель, який ніколи не завалиться, ніколи не протікатиме, це вже випробувана технологія. У старих забудованих містах Західної Європи так прокладають нові комунікації, каналізацію. Не треба розривати всю довжину, вистачає одної ями, де встановлюється цей механізм, а він уже сам риє у потрібному напрямку і прокладає трубу. Звідси й швидкість.
— Неймовірно! — чи не вперше присутні побачили на обличчі зазвичай холодної і неприступної Уляни щире здивування.
— Та ти до кінця договорюй, — втрутився Йосип, якому театральність брата не дуже подобалася.
— А що, таки є якісь проблеми? Я так і знав, що настільки ідеально все не може бути, недарма ж я стільки років містом керую, на дечому розуміюся, — вдоволено похвалився Золтан Барток.
— Та ні, якраз навпаки! — аж прицмокнув Ігор. — Отже, ця машина риє, висмоктує землю і встановлює трубу. Але головне, що тепер є труби, в яких знизу встановлені рейки, а згори — трубка для кабелю. Це означає, що прокладається труба з усіма комунікаціями. І не просто з лампами й дротами, по яких подається струм, ні! По цих рейках може їздити маленький поїзд з вагонами! Ну гаразд, не з вагонами, але з вагонетками точно! Діаметр труби невеликий, але ці рейки дозволяють запустити в трубі майже залізничний механізм, десь такого розміру, як їздять у шахтах. У такій вагонетці можна перевезти триста кілограмів вантажу, а їхатиме вона до Угорщини всього десять хвилин!
— Це означає, що нам не потрібні будуть люди, які б лазили цим тунелем і тягали коробки з сигаретами? — заворожено слухав Ікар.
— Зовсім! Одна людина з цього боку завантажує цей міні-залізничний ешелон, а всього він може мати до десятка таких вагонеток, одна людина зустрічає й розвантажує на тому боці і ще одна людина керує потягом з першої вагонетки, це такий собі машиніст, у нього в руках пульт із п'ятьма кнопками, ось і все, — відповів Ігор.
— Стоп, стоп, тобто цими вагонетками можуть і люди їздити? — Геній Карпат вловив і свій потенційний інтерес.
— І люди? — Тис теж відчув, що його мрія може здійснитися.
— Так, не багато, але в кожну вагонетку може легко поміститися людина. Вона лягає туди, це, звісно, не купе, але ж і їхати всього нічого, словом, лягає, скручується й через десять хвилин виходить. У тунелі є освітлення, там не страшно, вагонетки їздять повільно, щоб не здіймати зайвого галасу, всередині сухо, можна навіть встановити якусь мінімальну систему вентиляції, щоб подавати повітря.
— Добре, от пригнали ми цей поїзд в Угорщину, а як він назад поїде, де він буде розвертатися? — не вгавав Ікар.
— А він і не буде розвертатися, навіщо йому взагалі розвертатися, — здивувався Йосип. — Ми побудуємо цілком прямий тунель. Двигун у першій вагонетці тягне цілий ешелон за собою в Угорщину, після чого вмикається задня передача — і цей же мотор, тільки вже з останньої вагонетки, штовхає решту вагонеток назад в Україну.
— Фантастика! — Мірча був щиро вражений почутим.
— А тунель ми отримуємо одразу з цим потягом, усе за три тижні? — запитав Золтан Барток.
— Думаю, так, весь процес займе десь три тижні. Ну, в крайньому разі, як казав Карбід, ой, Михайло Олексійович, — Ігор шанобливо кивнув у бік Тиса, адже той колись був його шкільним учителем, — до Дня Незалежності, 24 серпня, точно справимося. Два-три дні ми будемо засипати старий тунель і поглиблювати й розширювати яму, за цей час приїде устаткування з Білорусі, поки ми встановимо його, вже приїдуть і труби, поки будемо рити — встигнуть приїхати вагонетки й мотор для нашого міні-поїзда. Нічого складного, це звичайна, вже давно випробувана технологія.
— Так, а ще раз, скільки це диво коштує? — Уляна Крук явно клюнула на ідею з підземним міжнародним метро.
— Залежить. Двісті-триста тисяч доларів. Давайте порахуємо разом: по-перше, для такої роботи потрібен електричний струм дуже високої напруги. Це означає, що в центрі міста треба змінити трансформаторну, а це вже 40 тисяч доларів. По-друге, треба орендувати саму машину, це найдорожче задоволення: 50 тисяч доларів на тиждень, тобто ми самі зацікавлені працювати якнайшвидше. Якщо приймаємо робочу версію у три тижні, то це сто п'ятдесят тисяч доларів, у сумі ж — сто дев'яносто. 700 метрів труб із рейками й комунікаціями коштуватимуть сімдесят тисяч, тобто вже маємо двісті шістдесят. Приблизно двадцять тисяч буде коштувати міні-потяг з десятьма вагонетками. Усього отримуємо двісті вісімдесят тисяч американських доларів. Ясна річ, що будуть додаткові витрати, їх завжди треба рахувати десь на рівні десяти відсотків від загальної вартості, тобто йдеться про ще тридцять тисяч. Але ці гроші ми з Йосею готові взяти на себе. Це буде наш внесок, крім роботи, правда ж, брате? — звернувся Ігор до будівельника.
— Так, — сухо відповів той.
— Я беру на себе сорок тисяч доларів, трансформаторну, — здивував усіх небаченою щедрістю міський