Ґолем - Густав Майрінк
Винятком став лише його син. Хтозна, чим це пояснювалося. Може, тим, що Аарон від колиски бачив його зростання і був, так би мовити, свідком зародження його характеру, тож не мав підстав запідозрити жодного підступу. А може, єврейська кров тому причиною: усю любов переносити на своїх нащадків, і в цьому виявлялася одвічна тривога нашої раси: ану ж ми вимремо, не виконавши покладеної на нас місії, яку ми вже майже забули, та пам’ять про яку ще, однак, жевріє десь глибоко в душі.
Як обачно, ба, навіть мудро, що не властиво такій недалекій людині, виховував він сина. З передбачливістю психолога прибирав дитині з дороги будь-які чинники, які б могли виплекати в хлопчика совість, позбавивши так його майбутніх душевних страждань.
За вчителя він найняв йому видатного вченого, який притримувався поглядів, що тварини нечулі істоти, а вияви у них болю є лише механічним рефлексом.
Використати, наскільки можливо, кожну істоту задля власного задоволення і потім викинути нікому вже непотрібну оболонку — ось у чому приблизно полягала абетка його далекосяжної виховної системи.
Ви ж розумієте, пане Пернат, гроші тут відігравали важливу роль ключа до влади. Сам Вассертрум дбайливо приховував власне багатство, щоб не виказувати меж свого впливу, і для сина винайшов спосіб влаштувати подібне життя, однак подбав, аби син не зазнав гіркоти злиднів. Він споював його пекельно-вишуканою брехнею про красу, пояснював внутрішній і зовнішній бік естетики, навчав солодко пахнути лілією для навколишніх, залишаючись у душі хижим шулікою.
Звісно, оте вчення про красу не було його винаходом, а ймовірно «підрихтованою» порадою освіченшої людини.
Старий ніколи не мав синові за зле, що той згодом відрікався від батька коли й де тільки міг. Навпаки, підносив це у ранґ чеснот, бо любив його некорисливою батьківською любов’ю, тією любов’ю (я це казала вже колись про свого батька), яка не гасне до домовини.
Міріам замовкла на мить, я бачив по ній, як далі прядеться її думка, — відчув з того, як змінився її голос:
— Дивні плоди зростають на древі юдейства.
— Скажіть-но, Міріам, Ви ніколи не чули про воскову фігуру в ятці Вассертрума? — запитав я. — Не пригадую, хто мені розповідав про це… Можливо, то було вві сні…
— Ні, Вам не наснилося, пане Пернат. Воскова фігура людського зросту стоїть у тому кутку, де він спить на солом’яному бунті посеред мотлоху. Кажуть, відібрав її за несплачений борг у якогось власника мандрівного балагану лише тому, що вона нагадувала одну дівчину-християнку, мабуть, колишню кохану…
— Мати Харусека! — здогадався я. — А її імені не знаєте, Міріам?
Дівчина похитала головою.
— Якщо Вам на цьому залежить, я можу поцікавитися…
— Та ні, Міріам, то зайве! Мені цілком байдуже… — з блиску її очей я збагнув, що вона в збудженому стані й сама не тямить, що каже. Лиш би не отямилася! — Мене більше цікавить оте останнє, про що Ви розповідали. Весняний вітер… Сподіваюся, Ваш батько не вказуватиме Вам, за кого заміж виходити?
Вона весело засміялася.
— Мій батько? Та що Ви!
— О, мені це велике щастя!
— Чого б це?
— Я ще маю шанс…
То був лише жарт, за жарт вона й сприйняла мої слова, та все ж швидко підхопилася, відійшла до вікна, щоб я не помітив її рум’янцю.
Я порятував її з делікатної ситуації:
— На правах давнього друга хотів би попросити, щоб Ви попередили мене, коли до цього дійде… Чи може, Ви й зовсім не думаєте про заміжжя?
— Ні! Ні! Ні! — у її голосі було стільки запалу, що я мимоволі усміхнувся. — Колись я таки мушу вийти заміж…
— Звичайно! Як же інакше!
Вона розхвилювалася, як мале дівчисько.
— Ви могли б хоч хвилину побути серйозним, пане Пернат? — я слухняно прибрав поважного вчительського вигляду, а Міріам повела далі: — Отож, кажучи про майбутнє заміжжя, мала на увазі, що досі цього ще не брала собі до голови, але була б зовсім нерозважливою і нетямущою, якби взагалі допускала думку, що, прийшовши на цей світ жінкою, могла б зоставатися бездітною…
Уперше, відколи ми знаємося, я помітив її жіночність.
— Про це я також мрію, — Міріам стишила голос. — Уявляю собі, як кінцеву мету, злиття двох істот в одну, у те, що… Чи Ви чули про єгипетський культ Осіріса? Символ злиття в одній істоті — Гермафродит…
Я напружено слухав.
— Гермафродит?
— Магічне поєднання чоловічого й жіночого людського начала в іпостасі напівбога. Ось кінцева мета! Ні, це не кінець, це початок шляху — нового, вічного, безкінечного…
— І Ви сподіваєтесь коли-небудь такого знайти? — запитав я спантеличено. — Такого, як шукаєте? А не допускаєте, що він живе десь у далеких краях або й зовсім не існує на землі?
— Про це я нічого не знаю, — просто відповіла Міріам. — Я можу лише чекати… Якщо нас розділяє час і простір — у що я не вірю, — чим іще я була б прив’язана до цього ґетто? Або ж якщо нас розділяє безодня взаємного невпізнання, і я його не знайду, то навіщо мені моє життя? Воно втратить сенс, стане бездумною грою божевільного демона. Але прошу, прошу Вас, більше про це ні слова, — благально звернулась вона до мене. — Досить лише мовити подумане вголос, і воно набуває огидного, земного присмаку, а я б цього не хотіла…
Вона зненацька замовкла.
— Чого б Ви не хотіли, Міріам?
Вона спинила мене жестом руки, швидко підвелася:
— До Вас гості, пане Пернат!
У коридорі зашелестіла шовкова сукня.
Несамовитий стук у двері, а потім:
Ангеліна!
Міріам рушила до дверей, та я її затримав.
— Дозвольте відрекомендувати! Донька мого друга — пані графиня…
— Годі проїхати. Усюди понищена бруківка. Коли Ви нарешті переселитеся у якесь гідне людини місце, майстре Пернат? Надворі тане сніг, небо торжествує, аж серце рветься з грудей, а Ви скнієте у цій вогкій кам’яній печері, мов стара жаба. До речі, учора я була в свого ювеліра, і він сказав мені, що Ви найвизначніший з художників, найталановитіший різьбяр камей, з тих, що живуть і творять нині, якщо не найґеніальніший за всі часи існування людства!
Ангеліні рот не замикався. Я стояв, мов заворожений — бачив лише її променисті, блакитні очі, витончені ніжки в крихітних лакових черевичках,
