Ґолем - Густав Майрінк
Шинкар приніс ще гарячого ґроґу, і розмова поволі звернула на масні теми. Надто масні, щоб не збурювати вже й так збурену мою душу.
Я опирався, та що більше намагався зосередитись думками на Ангеліні, то гарячіше нуртувала кров.
Без жодних передмов я встав і попрощався.
Туман обсипав мене мініатюрними крижаними голочками, став прозорішим, однак ще було важко відчитати назви вулиць, тож я трохи збився з дороги.
Я звернув не до того провулку, хотів було вже вертатися, як почув своє ім’я:
— Пане Пернат! Пане Пернат!
Я озирнувся, задер догори голову:
Нікого!
Відчинена брама, скромна, маленька червона ліхтарня над нею, а в глибині підворітні мені начеб примарилася світла постать.
Знову почулося, вже пошепки:
— Пане Пернат! Пане Пернат!
Здивований, я увійшов у браму — раптом теплі жіночі руки обвили мою шию, і в смужці світла, що падала крізь прочинені двері, я побачив, що то Розіна тулилася до мене…
Хитрість
Сірий, безживний день.
До пізнього ранку спав я мертвим сном без сновидінь.
Моя стара служниця, певно, не приходила або ж забула натопити.
Холодний попіл у печі.
Пил на меблях.
Підлога не заметена.
Хапаючи дрижаки, я тинявся помешканням.
Огидний запах перегару висів у повітрі. Пальто, увесь одяг смерділи застояним тютюновим димом.
Я розчахнув настіж вікно й одразу знову зачинив — холодний, брудний смог знадвору видався нестерпним.
Намоклі горобці непорушно чипіли на ринві будинку навпроти.
Куди б не глянув, усюди безпросвітна туга. Усе моє єство розшарпане, пошматоване.
Який же потертий і вилинялий фотель! З усіх швів лізе кінський волос.
Треба віднести мебляреві… але навіщо, хай так зостається… ще на мій злиденний вік вистачить, доки не розповзеться на клоччя.
А там який несмак! Що то за лахміття теліпається на вікнах!
Чому я не зсукав з нього линву й не повісився на ній?
Не мозолили б принаймні очі оті жалюгідні клапті. Усе це сіре, гниле животіння скінчилося б раз і назавжди.
Так! Наймудріше рішення! Покласти край, не відкладаючи.
Ще нині.
Ще до обіду. Натще… Піти зі світу на повний шлунок — яка гидь! Лежати в мокрій землі з неперетравленою, забродженою їжею…
Якби ж то ніколи більше не сходило сонце й не спокушало серце зухвалою брехнею про радісність життя!
Ні! Не дам себе більше одурити! Не хочу бути більше іграшкою в руках недолугої долі, щоб вона підкидала мене, мов м’ячик, угору, а тоді знову жбурляла в калюжу, лиш для того, аби я усвідомив плинність усього земного, збагнув те, що й так давно знаю, що знає кожне дитя і навіть приблудна собака…
Бідолашна, бідолашна Міріам! Якби ж то я міг хоч їй допомогти.
Треба відважитися, прийняти серйозне, невідворотне рішення, доки проклята жага до життя знов не прокинулася у мені й не поманила примарою щастя.
До чого прислужилися мені усі ці вістки з царства нетлінності?
До нічого, зовсім до нічого.
До того хіба, щоб я закружляв довкруж себе до запаморочення і збагнув, що життя — то нестерпна мука.
Зоставався тільки один вихід.
Подумки я підрахував, скільки грошей ще маю в банку.
Так, саме так. Тільки це одне могло ще мати якусь цінність у моєму нікчемному житті!
Усе, що я мав, кілька коштовних каменів у скриньці на додаток — усе спакувати й відіслати Міріам. Принаймні кілька років не доведеться їй думати про хліб насущний. А Гіллелеві послати листа й пояснити оте про її «дива».
Лише він зможе дати їй раду.
Я відчував: так, він зуміє їй допомогти.
Я склав коштовні камені, зиркнув на годинника: якщо піти до банку зараз, то за годину я з усім упораюся.
А тоді ще купити букет червоних троянд для Ангеліни! Душа моя волала від болю і нестерпної туги. Ще тільки один день, пожити б іще один-єдиний день!
А тоді що — знову змагатися з гнітючим розпачем?
Ні! Жодної хвилини зволікання! Наче умиротворення зійшло на мене, бо я не піддався сумнівам.
Я розглянувся довкруги. Що іще маю залагодити?
О! Терпуг! Я запхав його до кишені, викину десь по дорозі, як уже й раніше планував.
Я ненавидів того терпуга! Зовсім мало бракувало, аби стати через нього убивцею…
Хто це знову хоче мені завадити?
Лахмітник.
— Лише хвилиночку, пане фон Пернат, — заблагав він розпачливо, коли я дав йому зрозуміти, що не маю часу. — Лише один момент, маленький момент. Кілька слів…
Піт струменів йому обличчям, він тремтів від хвилювання.
— Чи можна тут з Вами погомоніти в чотири ока, пане фон Пернат? Я б не хотів, аби цей… цей Гіллель знову сюди ввалився… Ліпше зариґлюйте двері, а ще ліпше йдімо до сусіднього покою, — Вассертрум, за своєю звичкою, рвучко потягнув мене досередини, а тоді, боязко озираючись навсібіч, хрипко зашепотів: — Я собі все зважив, знаєте… Оте недавно… так ліпше… нічого з того не вийде. То й добре… Не вийде, то не вийде…
Я намагався читати в його очах.
Він витримав мій погляд, але судомно вчепився рукою за побічницю крісла — такого зусилля то йому коштувало!
— Я радий, пане Вассертрум, — мовив я якомога приязніше. — Життя надто безвідрадна штука, щоб ще й отруювати його собі ненавистю.
— Ваша правда… Ніби по писаному читаєте, — крекнув Вассертрум з полегшенням, понишпорив у кишенях штанів і знову добув звідти золотого годинника з погнутою покривкою. — А щоб Ви знали, що я щирий у своїх намірах, мусите взяти від мене оцю дрібничку. Як подарунок…
— Що це Ви вигадали? — запротестував я. — Ви ж не думаєте… — тут я згадав, що про лахмітника розповідала Міріам, тож простягнув руку за дарунком, аби не образити старого.
Він не звернув уваги на мій жест, раптом побілів, мов стіна, насторожився і прохрипів:
— Ось! Ось! Я так і знав! Знову цей Гіллель! Це він стукає…
Я прислухався, вийшов до вітальні й, задля Ааронового спокою, причинив за собою двері між кімнатами.
Цього разу то був не Гіллель. Харусек увійшов до помешкання, приклав до уст пальця — на знак того, що знає, хто в сусідньому покої, — і, не чекаючи, що я скажу, висипався на мене потоком слів:
— О, вельмишановний, люб’язний майстре Пернат! Якими словами висловити Вам мою радість, що я застав Вас у доброму здоров’ї і самого вдома! — він розводився, як актор, і його витіювата, неприродна мова настільки дисонувала з перекошеним виразом обличчя, що мені аж страшно стало. — Я б ніколи не