Ґолем - Густав Майрінк

— Що змушує Вас підслуховувати за дверима? — пирскаючи слиною, пробелькотів тремтячими губами лахмітник.

— Підслуховував я чи ні, Вам що до того! — і Гіллель знову додав якусь фразу гебрейською, яка цього разу прозвучала погрозливо. Я гадав, що зараз спалахне сварка, але Вассертрум навіть не писнув, якусь мить пом'явся і твердим кроком пішов геть.

Я насторожено глянув на Гіллеля. Він подав мені знак мовчати. Видно, чекав чогось, бо напружено прислухався до звуків у сходовій кліті. Я хотів піти й зачинити двері, але він стримав мене нетерплячим порухом руки.

Минула, певно, ціла хвилина, знову почулося човгання старечих ніг — лахмітник повертався. Гіллель мовчки пропустив його й подався геть.

Вассертрум зачекав, доки той відійде якнайдалі, і злісно буркнув:

— Віддайте годинника!

Жінка

Де ж це Харусек подівся?

Минула вже майже доба, а він ще не з'являвся.

Невже забув про умовний знак? Чи може, не побачив його?

Я підійшов до вікна й спрямував люстерко так, щоб віддзеркалений сонячний промінь упав просто на заґратований люфт його льоху.

Учорашнє втручання Гіллеля мене значно заспокоїло. Він неодмінно б застеріг мене перед загрозою небезпеки.

Більше того: Вассертрум не міг вдатися ні до чого кардинального. Від мене він одразу повернувся до своєї ятки. Визирнувши з вікна, я бачив, як він, опершись на ляду, непорушно стоїть позаду своїх сковорідок — ніби з досвітку нікуди не відходив.

Нестерпне це вічне чекання!

М’яке весняне повітря, що вливалося крізь відчинене вікно в сусідній кімнатці, сповнювало мене болісним туском.

Оте крапотіння талого снігу з дахів! А як мерехтіли на сонці тонесенькі водяні ниті! Вони притягували мене. Нетерпляче міряв я кроками кімнату. Падав у крісло. Знову вставав.

Тонкі паростки потайної закоханості наперекір усьому проростали в моїх грудях. Усі ніч мене мучили.

То Ангеліна тулилася до мене, то я начеб цілком безневинно бесідував з Міріам. Та тільки-но відганяв від себе її видиво, знову з’являлася Ангеліна й цілувала мене. Я відчував запах її волосся, м’яке соболине хутро лоскотало мені шию, зісковзувало з її голих плечей — і ось вона перемінювалася на Розіну, а та з захмелілими, приплющеними очима танцювала… у фраку… гола… Усе це відбувалося у напівсні, дуже схожому на дійсність. Наче солодка, млосна, імлиста дійсність…

Над ранком біля ліжка опинилася тінь мого двійника, Габала Ґарміна, — подих кісток, про якого казав Гіллель. Я бачив по його очах: він підвладний мені, мусить дати відповідь на кожне моє запитання, чого б воно не стосувалося: земних чи потойбічних речей. Він тільки того й чекав. Але жага пізнання таємничого виявлялася безсилою супроти кипіння моєї гарячої крові й безслідно просотувалася крізь сухий пісок мого розуму.

Я проганяв видиво, намагаючись трансформувати його в образ Ангеліни, воно бгалося у літеру алеф, знову виростало до розмірів жінки-колоса, голої-голісінької,—таку я бачив у книжці Іббур, — пульс у її жилах двигтів, мов землетрус: вона схилялася наді мною, і я вдихав запаморочливий запах її гарячого тіла.

Харусек іще не появлявся?

На церковних дзвіницях співали дзвони.

Почекаю ще чверть години, а тоді — гайда надвір!

Блукати людними вулицями серед святково вбраної юрби, затесатися у веселу круговерть багатих кварталів, милуватися вродливими, кокетливими жінками з витонченими руками й ніжками…

Може, там випадково стрінеться мені й Харусек — шукав я собі виправдання.

Аби швидше згаяти час, я досяг з етажерки стародавню колоду карт таро.

Може, зображення на картах надихнуть мене на створення нової камеї?

Я шукав паґада.

Надарма. Куди ж він міг подітися?

Я ще раз перетасував карти, замислився над їхнім прихованим сенсом. Надто зацікавив мене «вішальник» — що б він мав означати?

Між небом і землею висить чоловік головою униз, руки зв’язані за спиною, права нога загнута в коліні під прямим кутом на ліву — схоже на хрест над переверненим трикутником?

Незрозумілий символ…

Ось! Нарешті! Харусек прийшов!

Чи ні?

Радісна несподіванка: то прийшла Міріам!

— А я щойно хотів зайти за Вами, запросити на прогулянку! — то була не зовсім правда, але я не переймався. — Ви ж не відмовите мені, правда? Моє серце нині так безмежно переповнене радістю, що Ви, саме Ви, Міріам, повинні стати її вінцем!

— На прогулянку? — перепитала вона ошелешено, аж я не стримав сміху.

— Невже моя пропозиція така дивна?

— Ні, ні, але… — вона добирала слова. — Нечувано незвична… Прогулянка!

— Нічого незвичного, якщо згадати, що сотні тисяч людей так роблять. По суті, усе своє життя тільки те й роблять!

— Та то ж інші люди! — зітхнула Міріам, вона ще не могла отямитися від несподіванки.

Я схопив її за обидві руки.

— Щастя, якого можуть зазнавати інші люди, я б хотів, Міріам, щоб і Ви зазнали уповні.

Дівчина раптом зблідла. З її застиглого погляду я зрозумів, про що вона подумала. Той погляд шпигнув мене у самісіньке серце.

— Не варто постійно думати про це, Міріам, — умовляв я її. — Про… про диво. Пообіцяйте мені, що не думатимете… з… почуття дружби, гаразд?…

Вона відчула страх у моїх словах і здивовано глянула на мене.

— Якби ж воно так не впливало на Вас, я б потішився з Вами! Але так… Знаєте, я дуже хвилююся за Вас, Міріам! За… за… як би це сказати? За Ваше душевне здоров’я! Не сприймайте мої слова буквально, але… Ліпше б дива з Вами не траплялося!

Я гадав, вона заперечуватиме, проте дівчина лише кивнула головою, заглиблена в свої думки.

— Це крає Ваше серце… Хіба я не маю рації, Міріам?

— Іноді мені б теж хотілося, щоб воно не траплялось…

Її слова сяйнули мені промінчиком надії.

— Як подумаю собі, — мовила вона тихо й мрійливо, — що якось настане час, коли диво вже не знадобиться…

— Ану ж Ви за ніч станете багатою, і більше не треба буде… — необачно урвав я її і миттю прикусив язика, помітивши вираз жаху на її обличчі. — Я хотів сказати, що Ви цілком природнім шляхом могли б позбутися своїх проблем, і дива, яких тоді зазнаєте, будуть духовними дивами — Вашими внутрішніми переживаннями…

Міріам похитала голово і твердо промовила:

— Внутрішні переживання — не диво. Дивно те, що, здається, існують люди, які не знають, що це таке. Від самого дитинства, день за днем, з ночі в ніч… — несподівано вона затнулася на півслові, і я здогадався, що в її душі криється ще щось, чого вона мені не розповідала; можливо,