Ґолем - Густав Майрінк
— Що змушує Вас підслуховувати за дверима? — пирскаючи слиною, пробелькотів тремтячими губами лахмітник.
— Підслуховував я чи ні, Вам що до того! — і Гіллель знову додав якусь фразу гебрейською, яка цього разу прозвучала погрозливо. Я гадав, що зараз спалахне сварка, але Вассертрум навіть не писнув, якусь мить пом'явся і твердим кроком пішов геть.
Я насторожено глянув на Гіллеля. Він подав мені знак мовчати. Видно, чекав чогось, бо напружено прислухався до звуків у сходовій кліті. Я хотів піти й зачинити двері, але він стримав мене нетерплячим порухом руки.
Минула, певно, ціла хвилина, знову почулося човгання старечих ніг — лахмітник повертався. Гіллель мовчки пропустив його й подався геть.
Вассертрум зачекав, доки той відійде якнайдалі, і злісно буркнув:
— Віддайте годинника!
Жінка
Де ж це Харусек подівся?
Минула вже майже доба, а він ще не з'являвся.
Невже забув про умовний знак? Чи може, не побачив його?
Я підійшов до вікна й спрямував люстерко так, щоб віддзеркалений сонячний промінь упав просто на заґратований люфт його льоху.
Учорашнє втручання Гіллеля мене значно заспокоїло. Він неодмінно б застеріг мене перед загрозою небезпеки.
Більше того: Вассертрум не міг вдатися ні до чого кардинального. Від мене він одразу повернувся до своєї ятки. Визирнувши з вікна, я бачив, як він, опершись на ляду, непорушно стоїть позаду своїх сковорідок — ніби з досвітку нікуди не відходив.
Нестерпне це вічне чекання!
М’яке весняне повітря, що вливалося крізь відчинене вікно в сусідній кімнатці, сповнювало мене болісним туском.
Оте крапотіння талого снігу з дахів! А як мерехтіли на сонці тонесенькі водяні ниті! Вони притягували мене. Нетерпляче міряв я кроками кімнату. Падав у крісло. Знову вставав.
Тонкі паростки потайної закоханості наперекір усьому проростали в моїх грудях. Усі ніч мене мучили.
То Ангеліна тулилася до мене, то я начеб цілком безневинно бесідував з Міріам. Та тільки-но відганяв від себе її видиво, знову з’являлася Ангеліна й цілувала мене. Я відчував запах її волосся, м’яке соболине хутро лоскотало мені шию, зісковзувало з її голих плечей — і ось вона перемінювалася на Розіну, а та з захмелілими, приплющеними очима танцювала… у фраку… гола… Усе це відбувалося у напівсні, дуже схожому на дійсність. Наче солодка, млосна, імлиста дійсність…
Над ранком біля ліжка опинилася тінь мого двійника, Габала Ґарміна, — подих кісток, про якого казав Гіллель. Я бачив по його очах: він підвладний мені, мусить дати відповідь на кожне моє запитання, чого б воно не стосувалося: земних чи потойбічних речей. Він тільки того й чекав. Але жага пізнання таємничого виявлялася безсилою супроти кипіння моєї гарячої крові й безслідно просотувалася крізь сухий пісок мого розуму.
Я проганяв видиво, намагаючись трансформувати його в образ Ангеліни, воно бгалося у літеру алеф, знову виростало до розмірів жінки-колоса, голої-голісінької,—таку я бачив у книжці Іббур, — пульс у її жилах двигтів, мов землетрус: вона схилялася наді мною, і я вдихав запаморочливий запах її гарячого тіла.
Харусек іще не появлявся?
На церковних дзвіницях співали дзвони.
Почекаю ще чверть години, а тоді — гайда надвір!
Блукати людними вулицями серед святково вбраної юрби, затесатися у веселу круговерть багатих кварталів, милуватися вродливими, кокетливими жінками з витонченими руками й ніжками…
Може, там випадково стрінеться мені й Харусек — шукав я собі виправдання.
Аби швидше згаяти час, я досяг з етажерки стародавню колоду карт таро.
Може, зображення на картах надихнуть мене на створення нової камеї?
Я шукав паґада.
Надарма. Куди ж він міг подітися?
Я ще раз перетасував карти, замислився над їхнім прихованим сенсом. Надто зацікавив мене «вішальник» — що б він мав означати?
Між небом і землею висить чоловік головою униз, руки зв’язані за спиною, права нога загнута в коліні під прямим кутом на ліву — схоже на хрест над переверненим трикутником?
Незрозумілий символ…
Ось! Нарешті! Харусек прийшов!
Чи ні?
Радісна несподіванка: то прийшла Міріам!
— А я щойно хотів зайти за Вами, запросити на прогулянку! — то була не зовсім правда, але я не переймався. — Ви ж не відмовите мені, правда? Моє серце нині так безмежно переповнене радістю, що Ви, саме Ви, Міріам, повинні стати її вінцем!
— На прогулянку? — перепитала вона ошелешено, аж я не стримав сміху.
— Невже моя пропозиція така дивна?
— Ні, ні, але… — вона добирала слова. — Нечувано незвична… Прогулянка!
— Нічого незвичного, якщо згадати, що сотні тисяч людей так роблять. По суті, усе своє життя тільки те й роблять!
— Та то ж інші люди! — зітхнула Міріам, вона ще не могла отямитися від несподіванки.
Я схопив її за обидві руки.
— Щастя, якого можуть зазнавати інші люди, я б хотів, Міріам, щоб і Ви зазнали уповні.
Дівчина раптом зблідла. З її застиглого погляду я зрозумів, про що вона подумала. Той погляд шпигнув мене у самісіньке серце.
— Не варто постійно думати про це, Міріам, — умовляв я її. — Про… про диво. Пообіцяйте мені, що не думатимете… з… почуття дружби, гаразд?…
Вона відчула страх у моїх словах і здивовано глянула на мене.
— Якби ж воно так не впливало на Вас, я б потішився з Вами! Але так… Знаєте, я дуже хвилююся за Вас, Міріам! За… за… як би це сказати? За Ваше душевне здоров’я! Не сприймайте мої слова буквально, але… Ліпше б дива з Вами не траплялося!
Я гадав, вона заперечуватиме, проте дівчина лише кивнула головою, заглиблена в свої думки.
— Це крає Ваше серце… Хіба я не маю рації, Міріам?
— Іноді мені б теж хотілося, щоб воно не траплялось…
Її слова сяйнули мені промінчиком надії.
— Як подумаю собі, — мовила вона тихо й мрійливо, — що якось настане час, коли диво вже не знадобиться…
— Ану ж Ви за ніч станете багатою, і більше не треба буде… — необачно урвав я її і миттю прикусив язика, помітивши вираз жаху на її обличчі. — Я хотів сказати, що Ви цілком природнім шляхом могли б позбутися своїх проблем, і дива, яких тоді зазнаєте, будуть духовними дивами — Вашими внутрішніми переживаннями…
Міріам похитала голово і твердо промовила:
— Внутрішні переживання — не диво. Дивно те, що, здається, існують люди, які не знають, що це таке. Від самого дитинства, день за днем, з ночі в ніч… — несподівано вона затнулася на півслові, і я здогадався, що в її душі криється ще щось, чого вона мені не розповідала; можливо,
