Гроші. Ч 1. Сизий світанок - Нестор Коваль

Але самих тільки відчуттів замало, щоб підняти людей.

Мітинг опозиції вселив певні сподівання, але тієї роботи явно не вистачало, щоб зрушити стіну байдужості. Саша шукала і знаходила в діях опозиції багато помилок, але найголовніше, що вона закидала їхнім лідерам, – нерішучість і невизначеність.

– Насправді, заклики лідерів опозиції тут ні до чого! – гаряче пояснював ситуацію Славко.

– Як це – ні до чого?! – дивувалася Саша. – Суцільні загальні фрази! Звісно, я не дивуюся, що ми до такого докотилися з такими опозиціонерами! Сидять там разом у Верховній Раді, бюджети пиляють!

– Чекай! Ти просто нічого не знаєш! – Славко, здається, зовсім втратив над собою контроль. – Євромайдан організували люди з Партії легіонів. І опозиція не має до нього ніякого відношення!

– Та ладно! Навіщо то Партії легіонів? Це як бджоли проти меду?! Чи як це розуміти?

– Не проти меду, а проти Дантиста і «сім’ї». Ті в них бізнес віджимають на всіх фронтах, нещодавно от два мільярди відтиснули…

– Стоп! – зупинила його Саша. – Що тобі відомо?

– А, згадав! Ти ж писала про ці гроші з «Нафтогазу», так?! То що я тобі пояснюю тоді? Маєш сама все розуміти!

– Писала, так. Але до чого тут те, що відбувається під Стелою, я не розумію!

– Хочеш дізнатися більше? Поїхали сьогодні зі мною. Буде збиратися штаб Євромайдану.

– А ти там до чого?

– Як до чого? – Славко розсміявся. – Я, щоб ти розуміла, вхожу до того штабу! От і побачиш все на власні очі.

«І почую на власні вуха», – сумно подумала Саша. Перспектива побачити зблизька відомих громадських діячів і журналістів її не лякала. Її лякала перспектива, про яку зараз стукав у скроні весь її попередній досвід участі в політичних рухах, тусовках, партіях і т. п. Нескінченна череда розчарувань. Зневіри. Зрад. Наскільки ж простіше щось робити самому, наодинці. І настільки ж безглуздо боротися самому, настільки ж невідворотна поразка самотнього лицаря, що скаче на своєму Росінатові, вбогій шкапі, що ледь пересуває копита… Так що вибору немає: якщо хочеш боротися і перемагати, мусиш пірнати у натовп. Або братися за вибухівку.

Кілька днів і вечорів на майдані під Стелою молодь, переважно студенти київських вишів, слухали музику, виступи ораторів, які говорили, наче по-писаному: «Європа! Європа!» Зі сцени виступали поети і громадські діячі, а в перервах молодь скандувала: «Підпиши! Підпиши!» Це так вони закликали Хазяїна підписати угоду з Євросоюзом. Іншим хітом стало синхронне стрибання: «Хто не скаче, той москаль!» – насправді таке скакання дуже допомагало зігріватися на прохолодному листопадовому повітрі. На ніч біля Стели залишалося не так вже й багато людей, з якими чергували то співачка Руслана, то громадський активіст, колишній журналіст Куніцин, то журналіст діючий Абдула Карім. Навколо цього маленького студентського Євромайдану, як стали називати медіа явище, колами ходило безліч людей: менти, есбеушники, бажаючі просто позирити і задовольнити свою цікавість громадяни, діячі опозиції, яких не допускали до керування процесом і мікрофонів, а також люди, які не бачили себе серед студентів, якими керують зі сцени лозунгами «Підпиши!» і «Хто не скаче, той москаль!». Останні, напевне, й були ті, хто цікавився Євромайданом більше за інших, бо готові були кинути все і прийти сюди, але вимоги до влади вони мали значно ширші. Серед таких була і Саша. Тут вона зустріла багатьох знайомих, що не занурювалися в натовп, натомість, ходили майданом Незалежності – зустрічали старих знайомих, фотографувалися, говорили про безглуздість скакання, але, з іншого боку, підтримували студентів, їхні прагнення, тому що хтось же мав вийти першим – і ось вони вийшли.

Проте, дехто роль студентів бачив зовсім інакше. Одні з цих «дехто» дивились на молодь як на масовку, якій не потрібно платити; другі вбачали в них ідіотів, якими маніпулюють; треті розглядали студентів як приманку; четверті – як майбутні жертви. Для Саші ж ці молоді люди назавжди залишилися щирими і наївними хлопцями і дівчатами, що, самі того не відаючи, розпочали велику справу. В тому що просто так Євромайдан не минеться, вона була переконана, незважаючи не те, що Хазяїн повертався з Вільнюса ні з чим, не підписавши, звісно, жодного документа, і тепер активісти, що організували Євромайдан, зібралися для того, щоб обговорити, як найшвидше закінчити протест. Протест, який, з одного боку, і так видихався і почав завмирати, бо скакати все ж таки справа невдячна і фізично витратна, але з іншого, – сколихнув чималі маси людей, подарував надію в те, що далеко не всі в цій країні люди сплять сном манкуртів.

Громадські активісти призвели на Сашу гнітюче враження. Вона сіла в куточку, сховавшись за Славка, і намагалася стати непомітною – в обличчя її мало хто знав, та про всяк випадок краще не висовуватися, бо ще вигонять, а послухати хотілося. Ховаючись за широку спину Славка, Саша думала, як добре, що світлин у неї в профілі в соцмережах немає, а на аватарці вона настільки здалеку, що важко сказати, хто там зображений – хлопчик чи дівчинка. По світлині на профілі в соціальних мережах взагалі важко ідентифікувати людину, інколи складається враження, що обличчя з аватарки і жива людина – це істоти з різних планет, так що Саша особливо і не переймалася, тим більше, що вони могли тут приховувати? Вони ж громадські активісти чи що?

Однак ці люди змогли її здивувати. Куніцин виглядав справжнім героєм, напевне, його обожнювали студентки і юні журналістки. За бюро журналістських розслідувань, яким він керував, закріпилася гарна репутація. Виступаючи, він чітко формулював фрази, очі палали, як у справжнього революціонера, високий, симпатичний, хіба що трохи лисуватий, а так – готова картинка лідера молодіжного протесту для телебачення.

– Отже, – сказав лідер і організатор молодіжного протесту, – Хазяїн не підписав Асоціацію з Євросоюзом, і ми тепер не можемо скандувати: «Підпиши! Підпиши!» Які будуть пропозиції?

– Може, – сказала якась молода жінка (Саша не знала, хто вона така), – придумаємо ще якийсь лозунг?

– Наприклад?

– Звернемося до Верховної Ради, щоб та прийняла рішення про Асоціацію, наприклад. Насправді, ми тут можемо довго скакати, аби ще гроші за те давали!

– Немає сенсу більше в Євромайдані, – зауважив молодик, якого Саша також не знала. – Немає Асоціації – немає Євромайдану. Ми свою місію виконали – привернули увагу суспільства до проблеми. Потрібно розходитись.

– Так, я згоден, – сказав Куніцин. – Але треба зробити це так, щоб не постраждала наша репутація, бо, по-перше,