Гроші. Ч 1. Сизий світанок - Нестор Коваль
– Ну, що, як вас звати? – запитав будівельник-екскурсовод. – Вибачаюсь, ви називалися, а я забув, погана пам’ять на дівочі імена! Мене Василем!
– Саша, – сказала Саша. – Дуже приємно.
– Що вам потрібно подивитися?
– Все. Роботи багато, а часу мало. І замовник дуже вимогливий.
– Не те слово! – будівельник плюнув на землю. – Як приїдуть тут, як почнуть пальцями тицяти… – Тут він осікся і скоса поглянув на Сашу.
– А хто зазвичай приїжджає?
– Коли батько, а коли сам син. Ну, батько то ще ладно… Походить, подивиться, поговорить з нашим начальством, може по столу кулаком гримнути. А синочок – ну й характер. Ходить тут, наче фюрер, вказівки роздає…
– Ви про кого саме зараз говорите? – для впевненості перепитала Саша.
– А то ти не знаєш, про кого! – махнув рукою Василь. – Ну, ладно, гроші вони нормальні платять, так що… Давай сюди, піднімемося нагору, звідти все сфотографуєш нормально.
Саша так і зробила. Навіть для форсу дизайнерського, щоб було вже зовсім правдоподібно, зробила кольоровими олівцями симпатичний ескіз двох клумб.
– Красиво, – похвалив Василь, заглядаючи через плече.
Недарма, значить, Саша ходила в художню школу, згодилися навички – хоча і не на професійній творчій ниві, однак навчання піде на благо країни.
Крок за кроком вони пройшли майбутню картинну галерею, баню, бенкетну залу, витриману в імперському стилі, величезний будинок «майбутнього президента», басейн, великий гараж на бозна скільки машин. Василь коментував коротко, зі знанням справи. Як з’ясувалося, сам він родом із Волині, як і більшість тутешніх будівельників, на об’єкті працює від самого початку. Саша ретельно все фотографувала, наприкінці екскурсії вона вже й сама повірила, що фіксує всю цю розкіш виключно для того, щоб вписати в ландшафт.
– А навіщо ви баню фотографуєте? – поцікавився Василь. – Там також будуть квіти?
– Після мене квіти проростуть скрізь, повірте! – впевнено відповіла Олександра, і самій їй почулося щось неприродне в тій відповіді.
Матеріал вийшов багатий. Переглядаючи вдома знімки, Саша тішилася своїй неймовірній вдачі і розмірковувала, як їй вчинити далі. Знову розмістити на своїй сторінці в соціальній мережі? Що це дасть? І які є докази того, чий це маєток? Так, можна подивитися в земельному реєстрі, на кого записана ділянка… Вона набрала номер Славка:
– Привіт. Знаєш, я готова зустрітися.
– Я вже й не чекав, – чесно признався Славко. – Я передзвоню за кілька хвилин.
Зустріч із представником опозиції Кашинським відбулася на Подолі, в штабі однієї з опозиційних партій.
– Треба розуміти розклади, – гаряче переконував Славко Сашу, яка не дуже приємно висловилася в бік цієї політичної сили. – Не все так просто. Це і «Матьківщина», і одночасно вже не «Матьківщина»! Розумієш?!
– Ні, – відповіла Саша. Вона не любила політики саме за необхідність постійно щось розуміти – якісь недолугі дії, хабарі, прийняті рішення, змови, зради і т. п. – все це Саша, як і мільйони співгромадян, чомусь мусила розуміти і прощати політикам. Саме через це та межа, що колись розділяла політиків провладних і опозиційних, тепер стала майже не помітна оку, і якби не Хазяїн, що різко завернув країну на свій, проросійський, бік, то напевне, ту грань через кілька років вже ніхто б і не зміг розгледіти.
Тут, в офісі на Подолі, кругом висіли на стінах портрети Володимирівни – відретушованої, молодої, впевненої, з трохи зухвалим поглядом і, звісно ж, знаменитою косою на голові. В приймальні довелося почекати, але зовсім недовго. Саша звернула увагу, що в офісі чимало людей, і всі вони вельми заклопотані, начебто зараз кипить передвиборча кампанія.
Кашинський був худим високим чоловіком в окулярах, у дорогому костюмі, трохи пихатий і нервовий, як і більшість політиків цієї генерації, з розумними очима, якими він дивився на співрозмовника, наче в мікроскоп, намагаючись розгледіти небезпечні бактерії.
– Нам потрібні такі люди, як ви, – проголосив урочисто він Саші одразу після привітання.
Саша замахала руками – від нещирості її завжди нудило, але Кашинський знав, про що говорить:
– Я не про партію. Ні. Партія хай живе своїм життям, – тут він підвів вицвілі очі на портрет Володимирівни, – а люди живуть своїм. Отже, ми скоро плануємо великі акції протесту проти Хазяїна…
– А який привід? – запитала Саша.
– Хіба чимало привидів? – здивувався Кашинський. – Через не підписання асоціації з Євросоюзом, наприклад.
– Хіба він не підпише? Всі ж говорять, що… – Проте насправді Саша і сама відчувала, що саме так і станеться – не підпише.
– Він не підпише, не сумнівайтеся. То все гра. Затягування часу. Розганяє країну, а потім лобом об стіну – лусь!!! В економіці – яма, вже сьогодні немає чим бюджетникам платити, а попереду ще листопад і грудень, і перший квартал чотирнадцятого року. Звідки гроші, коли все вкрадено?! Чим платити? Звісно, чим – візьмуть непідйомний кредит у Росії мільярдів на десять, іншими словами, продадуть країну.
– Вони не зупиняться! – раптом твердо сказала Саша.
Кашинський здивовано підняв на неї очі:
– Так, – сказав. – Вони не зупиняться!
Саша вирішила більше не тягнути час і виклала на стіл світлини маєтку в Кончі-Заспі.
– Земля зареєстрована на ту саму фірму, що займалася «вежами Буйка»…
– …і афільована ще з кількома фірмами «сім’ї», за якими стоять Збруєв і Дантист. Що думаєш із цими світлинами робити?
– Не знаю. Що я можу з ними зробити? Опублікувати у себе на сторінці.
– Ха-ха, – засміявся Кашинський, – цього сьогодні вже замало! Ми тебе тому й запросили…
У підсумку Саша взяла тайм-аут на роздуми, буквально кілька днів. Їй в голову прийшов ще один план, точніше, продовження плану «конверт» – а саме поїхати знову в Кончу-Заспу і спробувати перефотографувати креслення плану маєтку. Коли вони роздивлялися знімки з Кашинським, вона зрозуміла, що ні загальні фото, ані окремі крупні й середні плани не дають уяви про всю грандіозність будівництва. Звісно, матеріал і так би викликав підвищену увагу, але Саші хотілося цього разу зробити все за вищим розрядом, щоб не вийшло як з мисливською вежею – купа зусиль, нервів, часу, ризику, а у підсумку – кілька скромних, не дуже якісних фотографій і пару фраз про те, що вони, бачиш, полюють там на кабанів та оленів. Так що креслення загального плану будівництва – та сама необхідна деталь, що дасть людям повну уяву про будівельний розмах «сім’ї».
Тому наступного дня вона сіла в машину, взяла з собою рівно те, що й першого разу, і відправилася за здобиччю. Охоронець цього разу чергував інший – молодший, тому слухав не «Мелодію», а «Шансон»,
