Гроші. Ч 1. Сизий світанок - Нестор Коваль
Двері вагончика побутівки цього разу були зачинені, але не на замок. Саша постукала, ніхто не відповів, і вона ввійшла всередину. За столом нікого не було, а на столі лежав стос паперів – планів будівництва? – тих самих, на які Саша поклала око минулого разу. Вона обережно, озираючись по вагончику, – чи, бува, ніхто там не причаївся раптом? – підійшла до стола і продивилася креслення. Так, то був план маєтку. Спочатку Саша хотіла витягти фотоапарат, але потім збагнула, що в будь-який момент сюди можуть зайти, і тоді їй точно будуть непереливки – дуже ризиковано, фотографування займе багато часу. Отже, залишалося лише швиденько все згорнути, буквально скинути рукою зі столу у свій наплічник і повертатися. Поки Саша йшла до прохідної, серце її страшенно калатало, але на неї ніхто не звернув уваги, і вона спокійно пройшла повз охоронця, який прилип до приймача: «Задыхались в погоне мусора, и собаки не жалели в беге сил. Я бежал, твоим букетом дорожа…»
«Тут навіть є креслення комунікацій, – торжествувала Саша по дорозі додому в машині. – Для безпеки «маєтку президента» – це повний провал! Злочинці, маючи такі креслення, втікали з в’язниць світу, які добре охороняються! Тобто, якщо по комунікаціям можна вийти, значить, по ним можна й увійти!»
Якби ж вона могла знати, що буквально за кілька тижнів усе це здаватиметься лише незначними дрібницями. На країну очікували приголомшливі і трагічні події. Події, в які ще в середині листопада повірити було неможливо, як неможливо було повірити в сам народ, у людей, які, здається, пригнічені розчаруванням і розбратом, назавжди склали свої прапори і крила на горища, підкорилися долі і майбутній неволі.
14
Якось це сталося само по собі: подзвонив Славко, запропонував зустрітися. За чаєм в кафе біля мосту Патона обговорювали ситуацію, що склалася в країні, і якось, без згоди чи не згоди, вони перейшли до планування спільних дій. Опозиція мала інформацію, що сьогодні ввечері уряд прийме постанову про призупинення всіх заходів щодо євроінтеграції, що на фоні здихаючої економіки і домінування «сім’ї» означало лише одне – крутий розворот у бік Росії.
– Насправді у нас ніхто й не сумнівався, що так станеться. Маємо контакти в тому таборі, так що вся ця пропаганда про Європейський Союз, всі обіцянки – не більше ніж фарс. Просто тягнули час, – ділився своїми думками Славко. – Думаю, у них там до виборів президента уже все по поличках розкладено і розписано з урахуванням відмови від Асоціації.
– Що ти маєш на увазі? – уточнила Олександра.
– Те, що існує певний план, узгоджений із Кремлем, по поверненню нашої країни до Росії. Спочатку в рамках Митного союзу, потім відбудеться значно глибша інтеграція. У 2004 році цей крутий розворот через Помаранчеву революцію провалився, але зараз вони цього не допустять.
– Що значить – «вони цього не допустять?» А ми що? Нічого не вирішуємо?
– Думаєш, здолаємо Путіна?
– Путіна, може, і не здолаємо. Але за просто так не мусимо здаватися!
– Тут згоден, – Славко кивнув головою, – нам своє робити. Значить, дивися, історія така – опозиція прийняла рішення провести в наступну неділю, 24 листопада, масовий мітинг на Європейській площі. Допоможеш?
– А який сенс у мітингу? Попіаритись?
– Сенс напередодні поїздки Хазяїна до Прибалтики зібрати якомога більше людей. Мова йде про дуже серйозні речі…
– Та це й дитині зрозуміло! – не витримала Саша. – Хіба це вплине на рішення?
– А що ти пропонуєш? – Славко також завівся. – Сидіти і нічого не робити? Я не знаю, що у них у голові, у тієї опозиції, але у них принаймні є ресурс!
– Згодна, – тихо промовила Саша. – Треба якось починати.
Увечері вона обговорювала політичний момент із Іваном по телефону. Чоловік обіцяв повернутися на Новий рік, там випадає два тижні свят, вихідних – у Росії в ті дні однак ніхто не працює. Саша вже страшенно скучила – і емоційно, і фізично, скучив за батьком малий Філя, який часто запитував про тата, але родині потрібно було за щось існувати, не можна ж безкінечно експлуатувати батьківську доброту. Батьки і так достатньо допомагають, інколи чи не весь свій вільний час присвячують онукові.
Коли Саша думала про свою родину, про Івана, який жив у нелюдських умовах у Москві, працював далеко від дому задля того, щоб вони мали за що жити, про сотні тисяч таких родин у всій країні, де батько, а часто – і мати також змушені працювати далеко від дому, так довго, що діти їх більше пам’ятали по картинці «скайпу» на екрані монітора, ніж вживу, то завжди згадувала про ті два мільярди, що нагло вкрали у державного підприємства, і ті два мільярди, що осіли десь у латвійському банку, відмиті і випрані оборудкою з державними облігаціями. І це ж тільки те, що відомо їй, людині, яка випадково натрапила на інформацію! А скільки крадеться у таких простих родин, як її та Івана, в цій країні?! Скільки оборудок високопосадовців робить нещасними мільйони людей? Змушують тих людей ставати самотніми, хворими, убогими мовчазними тушками або наглими, небезпечними, пихатими крадіями?! Саме так: існуюча система залишала людині саме такий вибір, винятком були хіба що підприємці, так званий середній клас, але їх зараз винищували, наче горобців у Китаї під час культурної революції. Чому? Тому що країні, яку будує «сім’я», самостійні люди не потрібні. Потрібні люди залежні, безвольні, безініціативні.
Тому Саша і взяла кілька пачок листівок із закликом до мітингу на Європейській площі, і кинула їх у свій побитий життям і парканами «шевроле-авео». «Розвезу завтра зранку. Якщо уряд дійсно сьогодні ввечері прийме рішення про згортання євроінтеграції, то пояснювати людям, навіщо мітинг, не доведеться, все й так ясно!»
Уряд країни Сашу й опозицію не підвів і ввечері прийняв відповідну постанову. Саша вклала малого, подзвонила Івану, щоб повідомити новину, – той, щоправда, вже спав, у Москві було вже близько півночі.
– Та хрін із ними… – пробурмотів чоловік спросоння, – нічого в них не вийде. Однак війна буде.
– Яка ще війна? – не зрозуміла Саша.
– Ти тут пожила б кілька тижнів, подивилась би їхній кретиноскоп, то одразу зрозуміла б, яка!
Розмірковуючи над словами Івана, Саша гортала сторінки соціальних мереж і читала гнівні коментарі людей щодо рішення уряду про відмову від євроінтеграції. Чесно кажучи, пост відомого журналіста Абдули Каріма про те, що, мовляв, беріть каву, бутерброди і
