Нитки долі: Жереб кинуто - Таша Клим

Здавшись, я підвела голову і, на свій подив, не зустріла глузування. Що ж це було? Тривога? Турбота? Ні, з чого раптом?

— Відпусти, я піду назад, — прошипіла я замість відповіді на питання.

Як тільки я спробувала прибрати руки з талії, хлопець спритно підняв мене й мовчки поніс назад. Чи відчувала я ніяковість у той момент? Безперечно! Чи була я зла? Думаю, так! Чи хотілося мені залишитися з ним у воді? Однозначно ні!

Щойно мої ноги торкнулися піску, я відразу натягла шорти прямо на мокре тіло, схопила майку та без жодного слова попрямувала в бік табору. Усередині вирував справжній ураган емоцій, тому відкривати рота явно не слідувало, тим більше що я ж вихована дівчина.

— Не втікай! Ти ж тільки-но прийшла! — почулося за спиною.

Різко розвернувшись, я зрозуміла, що вже не зможу контролювати себе. Тієї ж секунди вихована Еріка вирушила слідом за старою Ерікою.

— Знаєш що, це не смішно! — змахнувши руками, крикнула я і зробила кілька кроків до хлопця. — Що незрозумілого в тому, що я не вмію плавати та не хочу у воду? Навіщо було мене тягнути туди? А тепер ще смієш просити мене не йти?

Кожне сказане слово палало вогнем, але хлопець, схоже, умів грати з ним. Брюнет підійшов трохи ближче й на мить мені здалося, що йому ніяково.

— Вибач. Мир? — м'яко вимовив він і простягнув мій щоденник.

Я дивилася на хлопця, не знаючи, що і сказати. З одного боку, він мене ніби образив. Проти волі взяв і затяг у воду. А з іншого боку, він міг лишити собі щоденник, щоб я повернулася за ним. До того ж, брюнет вибачився, хоча це знову-таки могло бути просто грою.

Я стояла в роздумах, але щоденник усе ж таки вихопила з його рук.

Вочевидь, він сприйняв це як добрий знак, бо зробив ще кілька кроків до мене і, дивлячись просто в очі, тихо промовив:

— Ти така чарівна, коли сердишся.

У мене ледь не випали очі прямо на пісок. Чарівна? Він що, сміявся з мене?

Недовго думаючи, я штовхнула хлопця в груди і, розвернувшись, пішла в бік табору. Друга спроба піти провалилася так само швидко, як і перша.

За якісь лічені секунди хлопець наздогнав мене, спіймав за руку і, трохи смикнувши, повернув до себе. Він узяв мене за плечі і схилився, щоб упіймати мій погляд.

— Ти чого така колюча? Що не скажи, все не так. Я прошу тебе, будь ласка, не йди.

Останню фразу незнайомець вимовив спокійніше та набагато тихіше, ніби насправді не збирався говорити і воно саме вийшло. І тон, і його цей очікуючий погляд зробили свою справу — я пом'якшала.

Прочистивши горло, я сказала:

— Я йду, бо ти жодного рядка не написав.

Хлопець зітхнув і відпустив мої плечі. Я ж глянула йому в очі.

Карі! Такі темні, майже чорні. У мене самої карі, але набагато світліші. Під час розмови я завжди намагалася дивитися співрозмовнику в очі, щоб побачити справжні емоції. Кажуть, міміка може брехати, а очі ніколи, хоч я схильна не вірити. Я знала одну людину, яка так правдоподібно брехала і все ж зробила мені боляче!

Але цей хлопець здавався зовсім іншим. Він був наче розгорнута книга. І навіщо я так на нього накричала? Чомусь у його очах я бачила щось схоже на жаль. Але чому? Ми ж були зовсім незнайомі. Так, можливо, йому тут нудно, тому не хотілося, щоб я йшла. Чесно кажучи, мені й самій не хотілося йти. Але! Я ж пішла забрати щоденник, а зрештою залишилася.

Зітхнувши і трохи всміхнувшись, я сказала:

— Наступного разу ти повинен прочитати мені, що написав.

— Наступного разу? — пожвавішав хлопець, дивлячись на мене спідлоба. — Це означає, що ми ще побачимось?

Його губ торкнулася тінь усмішки, стаючи все більш помітною.

— Тільки якщо ти щось напишеш.

— А коли ти повернешся? — не вгавав він, зробивши ще один крок назустріч.

— Не знаю, — я знизала плечима, здаючи назад. — Не раніше, ніж ти допишеш.

Я кинула останній погляд на обличчя хлопця і поспішила забрати свою дупу якнайдалі від цих гарних очей.

Підходячи до табору, я побачила подруг, які тинялися туди-сюди зовсім мовчки, нагадуючи зомбі із серіалу «Ходячі мерці». Повернувши до машини, щоб дістати аптечку, я змогла пройти непоміченою майже в них під носом.

«І як це називається? Вони хоч перевірили мою наявність у наметі?»

Коли дівчата потроху почали приходити до тями, я розповіла про працюючу кабінку, не забувши попередити про крижану воду. Джессіка тільки відмахнулася, запевнивши, що зараз це те, що треба. Ну-ну, я теж так думала! Подруги пішли приймати водні процедури, а я вирішила дістати велику парасольку, щоб хоч якось сховатися від палючого сонця і спокійно перекусити в тіні.

Я знову їм нічого не сказала про незнайомця, що, безсумнівно, гризло мене. Якщо вчора причиною були сумніви, чи побачу його ще раз, то сьогодні виправдань мені не було. Я майже була впевнена, що якщо знову піду на те саме місце, то побачу знайомого незнайомця.

Одне я розуміла точно — треба якось розповісти подругам!