Нитки долі: Жереб кинуто - Таша Клим

ЕРІКА

Розплющивши очі, я відразу відчула страшний головний біль. У роті настільки пересохло, що, здавалося, навіть у пустелі вологість вища. Ось вам і наслідки чудового вечора!

Сяк-так вибравшись із намету, я прищурилася від шалено яскравого сонця та попленталася до машини шукати аспірин. Подруги ще спали, тому я щосили намагалася не шуміти. Діставшись до аптечки, я закинула таблетку в рота, але через жахливу сухість там, проковтнути не вийшло. Порятунком для мене став апельсиновий сік, який я знайшла в переносному холодильнику. Я жадібно припала до картонного пакета, навіть не подумавши взяти чашку. По тому, як нещадно палило в спину сонце, я припустила, що прокинулася ближче до обіду. І не дивно, адже ми з дівчатами розійшлися по наметах пізно вночі.

Першого дня, оглядаючи територію, Моллі знайшла за хатиною душові кабінки. Не знаю, як давно не працював пляж, але я сподівалася, що душ усе ж таки був справний. Усе ще відчуваючи головний біль, я повернулася в намет, не без труднощів склала спальник і зібрала банні приналежності. Взявши чорний купальник, щоб після душу одразу переодягнутися, я поволочила своє змучене тіло освіжитися.

Приблизно за тридцять ярдів від старої будівлі, вглиб лісу, я справді виявила душові кабінки, на одній із яких не було дверей. Зрадівши, я поспішила до них, але яке ж було розчарування, коли в першій не було води, власне, як і в другій. Уже практично втративши надію, я вирішила все ж таки перевірити третю кабінку, яка якраз була без дверей, і, на мій подив, вона працювала. Напір був не поганий, а ось вода холодна. Хоча в моєму стані це було те, що треба. Швиденько помившись, я зі стиснутими щелепами прямо вискочила з душу. Для себе я зробила два висновки: перше — холодна вода навіть із перепою не є добре, друга — купатися в кабінці без дверей, нехай і на покинутому пляжі, все одно якось незручно.

Повернувшись до табору, я зустріла ту саму тишу, тому вирішила ще трохи полежати. Коли я забиралася до намету, на очі потрапив щоденник і в голові з'явився розмитий спогад учорашніх спроб залишити хоч якийсь запис. Усміхнувшись, я розтяглася на животі і взяла щоденник. Палітурка на ньому була з коричневої шкіри, а листи кріпилися на внутрішній пружині. До речі, це дуже зручно, особливо, якщо потрібно вирвати якийсь листок так, щоб не постраждали інші. А ще я кріпила на пружину свою ручку, щоб мати можливість щось записати. Але того ранку на мене чекав сюрприз!

Відкинувши обкладинку, я завмерла. Ручка! Вона була чорною! Я точно пам'ятала, якою саме раніше писала. Звичайною кульковою, персикового кольору. Мені її разом зі щоденником купила Моллі. Швидко згорнувши тверду палітурку, я почала судомно розмірковувати, що ж сталося. Дівчата точно не брали свої, отже, з ними помінятися я не могла.

«Господи, якого кольору була ручка вчора вночі, коли я намагалася хоч щось написати?»

Я так напружувала свій мозок, що пульсуючий біль у голові посилився. А потім мене раптом осяяло! Буквально за частку секунди я все зрозуміла!

Поспіхом натягнувши на купальник шорти та майку, я схопила щоденник і миттю вискочила з намету. Я мчала так швидко, що, здавалося, перевищувала швидкість світла. Усередині наче ураган вирували емоції, і я не знала, які ж із них переважали. По-перше, було страшно, що незнайомець прочитав мій щоденник! Уявляю, як його потішили мої дитячі записи. По-друге, я шалено злилася, бо була впевнена, що він знав про підміну або, навіть, зробив усе це спеціально.

Щойно я побачила хлопця, який лежав на покривалі, то ураган усередині почав вириватися назовні. Вмить підлетівши до нього й не розраховуючи сили, я кинула щоденник прямо на його груди.

— Навіщо ти це зробив? Ти його читав? Як тобі не соромно? — потоком питань вибухнула я, емоційно жестикулюючи.

Брюнет так повільно розплющив очі і так спокійно глянув на мене, наче нічого істотного не сталося. Будучи буквально на межі та мало не закипаючи, я височіла над ним, закриваючи собою сонце. А цей нахаба ось так просто лежав склавши руки під головою.

— Приві-і-іт, — з легкою усмішкою простяг незнайомець.

— Я поставила питання, — випалила я, стискаючи кулаки. У ту секунду я нарешті зрозуміла вираз «кулаки сверблять».

— Якщо бути точніше, то три питання, — з посмішкою поправив мене хлопець.

От чесне слово, я завжди вважала себе вихованою й гарною дівчиною, але в той момент хотілося заїхати йому декуди, щоб він зігнувся навпіл і вибачився.

Брюнет узяв свій щоденник, повільно підвівся і простяг мені мій.

— І? — я витріщила очі і двинула головою вперед.

— Я цього не робив, — таким же спокійним тоном відповів незнайомець. — Це ти схопила мій щоденник і вкотре помчала стрімголов.

— І? — не вгавала я, сильніше викочуючи очі.

Хоча куди сильніше? Було таке відчуття, що на обличчі, окрім очних яблук, уже нічого не було.

— Звісно, не читав, він твій, а не мій, — хмикнувши, сказав хлопець. — І мені не соромно за те, що ти схопила мій щоденник, — додав він із посмішкою.

Припустимо, я розуміла, що в його словах було зерно істини. Але як я могла впоратися зі злістю, яка мене розпирала? Язик свербів від величезної кількості гострих слів, які раз у раз рвалися назовні, але я лише мовчки стискала кулаки. Подумки порахувавши до десяти, я відчула, як злість почала повільно згасати. А коли незнайомець усміхнувся, то зовсім випарувалася.