Сірі бджоли - Андрій Юрійович Курков

Ніби і нічого такого особливо радісного у цих словах не було, не обіцяли вони і виконання якоїсь потаємної дитячої мрії, але як залишився цей дорожній напис позаду, виступили на очах у Сергійовича сльози і з плечей ніби камінь звалився. Зісковзнув поглядом на спідометр, знову на педаль гальм натиснув. «Не поспішай!» — сказав сам собі і вдивлявся втомленим поглядом у гарно освітлену дальнім світлом фар спустілу дорогу, обабіч якої росли однакові абрикосові дерева — звичайні супутники південноукраїнських водіїв, біля яких місяці за два-три зупинятимуться дорогою додому всі, кому не лінь, всі, у кого для діток гостинців немає. Зупинятимуться і збиратимуть з трави достиглі оранжеві абрикоси — три в пакет чи картонний ящик — один до рота.

33

Тепле і яскраве ранкове сонце заповнило собою салон «четвірки», у якій, сидячи за кермом, заснув уночі Сергійович, з’їхавши на узбіччя. Якби не сонце, він би ще спав, незважаючи на незручності, адже відхилив спинку сидіння не до кінця. Повз прогуркотіла вантажівка, за нею слідом автобус. Вони і розбудили Сергійовича повністю. Виліз він назовні, роздивився. Поля та дорога, нічого більше. Вилив у бак каністру бензину. Розім’яв зімлілий зі сну поперек міцними пальцями. Озирнувся на причеп і одразу ж — за кермо. Погнала його совість далі у дорогу.

За півгодини дорожній вказівник запропонував вибір: ліворуч — на Мелітополь, прямо — на Веселе. Напрямок на Веселе сподобався йому не тільки назвою. Фури і вантажівки попереду вже блимали поворотниками, показуючи, що їм на Мелітополь треба. А раз їм усім на Мелітополь, то йому вже точно прямо дорога. Після розвилки назустріч віз, запряжений сірою конякою, трапився. На возі чоловік, а за його спиною три молочних бідони. Посміхнувся Сергійович. Зрозумів, що правильну дорогу обрав.

Став він уважніше до полів придивлятися. То на одній стороні, то на іншій за полями дахи будинків сільських мелькали. Ліворуч здалеку купол церкви блиснув. Ось воно, життя у всій його красі, розміреності і стабільності, у його спокої, його неквапливості!

Праворуч на горизонті за полем лісок визирнув. А тут якраз і на ґрунтівку з’їзд. Звернув на неї Сергійович і затремтіла машина, зменшити швидкість вимагаючи. Суха ґрунтівка, вона тверда, найменший горбок машину підкидає.

Лісок, коли Сергійович до нього дістався, виявився доглянутим і для пікніків облаштованим. Тут і грубо збитий стіл із двома лавками, у землю вкопаними, поруч — яма для сміття. Кострище широке. Поряд сосни та берізки. А трохи далі — кілька міцних дубів.

Місце йому сподобалося. Проїхав він трохи далі, залишив стіл для пікніків позаду. Машину під найближчим дубом поставив. Поспішив до причепа. Приклав вухо до вулика.

— Зараз, потерпіть ще трошки! — прошепотів. Зняв з вуликів ремені для стяжки, плівку стягнув. Відсунув крайній вулик від сусіднього, щоб можна було його з двох боків руками захопити. Вдихнув на повні груди повітря, відірвав вулик від днища, та так і закляк на якусь мить, якої вистачило Сергійовичу, щоб зрозуміти — не зможе він цей вулик нікуди перенести. Пішла кудись сила з рук, ключиці ломить, плечі болять, поставив вулик на місце, але поставив м’яко, не впустив.

«Добре, — подумав. — Треба передихнути. Може, з другої спроби вийде!» Пройшовся ліском, помічаючи сухі, годні для багаття соснові і березові гілки. Думав дістати одразу з багажника залізну триногу з гачком для чайника, та і сам похідний чайник також, але думки знову на бджіл переключилися. Треба ж спочатку вулики з причепа зняти. Тільки не впоратися йому самому. Допомога стороння потрібна!

Від’єднав він причіп, з багажника двадцятилітрову пластикову каністру для води витягнув та на заднє сидіння поклав. Сів за кермо і назад до асфальту поїхав. Виїхавши на дорогу, проїхав Сергійович у зворотному напрямку пару кілометрів, поки не блиснули вдалині вже помічені раніше купола церкви. Дорогу до церкви він знайшов швидко. І не ґрунтова вона виявилася, а гарна, асфальтова. Звернув на неї Сергійович.

Як і думав, привела його дорога до села, тільки заходила вона у село ніби з неправильного кінця, бо першим зустрічало тих, хто в’їздив, кладовище, за ним вже церква стояла і тільки за церквою починалися будинки з їх садами і городами. Вигляд десяти свіжих, вкритих вінками та квітами могил, наштовхнув Сергійовича на думку про те, що або село тут велике, або помирають у ньому часто.

За кілька хвилин увіткнулася дорога-вулиця у маленьку, округлу площу. Прямо перед ним добротна одноповерхова будівля з білої цегли з’явилася. Із вивіскою «У Наді». Праворуч від магазинчика на лавці під піддашком автобусної зупинки двоє мужиків сиділо. Ще праворуч вуличка починалася, тільки асфальт на ній на сир «російський» схожий був — весь у дрібних дірках та ямках. Припаркувався Сергійович між зупинкою і магазинчиком. Закрив машину. До мужиків підійшов.

— Здорові були! — звернув на себе їх увагу, побачив, що у кожного в руці по відкритій пляшці пива.

— Ну, здоров був! — відповів один.

— Допомога треба. Вулики з причепа зняти, — пояснив. — Я тут недалеко, по той бік траси. Медом заплачу.

Той, що у відповідь привітався, кивнув головою, що ні.

— Не допоможемо.

— Що, на автобус чекаєте? — поцікавився Сергійович просто так, щоб розмову підтримати.

Сподівався, що як розбалакається з ними, то і привітніші вони стануть.

— Ні, товариша чекаємо. Автобус з району тільки увечері буде.

— Я вас туди відвіз би і назад! По кіло меду кожному!

Другий, мовчазний, утомлено підняв на Сергійовича байдужий погляд. Підніс до рота пляшку пива, зробив пару ковтків, очей з чужинця не зводячи.

— До рідні приїхав, чи що? — спитав перший, глянувши на номерний знак машини.

— Ні.

— А що, біженець? — продовжував допитуватися перший.

— Чого я біженець? Я з сірої зони приїхав, бджолам від обстрілів відпочинок дати!

— До нас тут троє біженців приїздили, — отямився раптом другий. Голос його тонким виявився, як у школяра. І до обличчя його, вітрами і сонцем загартованого і часом сільського життя «поїденого», не пасував цей голос зовсім. — Терпіли їх, поки красти не почали. А тоді менти їх забрали і повезли кудись!

— Та я ж не біженець, я тимчасово, — сказав Сергійович і стало йому якось неприємно на душі.

«Чому я виправдовуюся?» — подумав. І, змінивши тон на сухий діловий, спитав:

— А що у вас тут з водою? Колонка є?

— Нє-а,