Ніч ополудні - Артур Кестлер

послідував. І все ж за звичкою він прокинувся. Біля його ліжка стояла людина. Хоч Рубашов спав усього четверть години, проте сон про перший арешт, як завжди, чіплявся за краї його свідомості й відпускав її повільно. Рубашов закліпав очима, силкуючись зосередитися для чергового ходу, для повсякденного в’язничного ритуалу. Дійсність дещо пов’язувалася зі сном – він прокинувся в камері. Та разом з тим здоровий глузд нашіптував, що це – не ворожа держава. Отже, він – вільна людина. Але чому тоді на стіні немає портрета Хазяїна і чому у кутку стоїть параша? І чому біля ліжка стоїть Іванов, посмоктуючи цигарку і пихкаючи димом йому в обличчя? Це теж сон? Здається, ні. Іванов і параша в кутку – реальність. Він перебуває в своїй країні, що стала тепер ворожою. Й Іванов, що був колись його другом, тепер теж став ворогом. І дитяче пхикання Орлової – це теж не сон. Чи… Ах, то була не Орлова. То був Багров, вірний до могили товариш Багров. Той самий, що у передсмертному розпачі кликав Рубашова на поміч. Ні, то була не Орлова. Орлова, навпаки, колись сказала: «Ви завжди можете робити зі мною все, що захочете…»

–Вам недобре?– нарешті озвався Іванов. Рубашов ще частіше заморгав проти світла лампи.

–Подайте мені халат, – сказав.

І враз отямився, що нічний халат – це зі сну. Іванов не зводив з нього очей. Права щока Рубашова напухла.

–Хочете склянку вина? – запропонував Іванов. Не чекаючи відповіді, він пішов до дверей і крикнув у вічко. Рубашов блимав очима, не в змозі оговтатись.

Ніби вже й пробудився, але бачив усе і сприймав мовби крізь мряковиння.

–А вас що, теж заарештовано? – спитав він Іванова.

–Ще ні, – тихо відповів той. – Я прийшов вас відвідати. Мені здається, вас лихоманить.

–Дайте мені цигарку, – попросив Рубашов.

Раз чи двічі він глибоко затягнувся, і мряковиння почало розвіюватись. Він відкинувся на подушку, не випускаючи з вуст цигарки. Двері відчинилися. Зайшов молодий енкаведист із пляшкою вина й склянкою. Це був худий чоловік в окулярах у сталевій оправі. Він клацнув підборами, передав Іванову пляшку та склянку 1 швидко вийшов з камери. Його кроки поволі розтали у коридорі.

Іванов сів на край ліжка і налив у склянку вина.

–Пийте! Рубашов випив.

В голові проясніло. Події й особи – Орлова, Багров, Іванов – розташувались нарешті у належному порядку.

–Вам недобре?– знову спитав Іванов.

–Усе гаразд, – сказав Рубашов.

Чого він ніяк не міг зрозуміти, це – навіщо Іванов завітав до нього.

–Ваша щока напухла. У вас, мабуть, температура. Рубашов підвівся, підійшов до дверей, подивився крізь вічко у коридор, немовби хотів пересвідчитися, що там немає нікого, тоді кілька разів пройшовся по камері і зупинився нарешті проти сидячого Іванова.

–Що вам тут потрібно?– спитав.

–Я хочу поговорити з вами, – відповів Іванов. – Краще випийте ще склянку вина і лягайте. Пощо даремно втомлюватися?

Настороженість поступово зникла з погляду Рубашова. Натомість погляд виповнився іронією.

–Донедавна, – зізвався він, – щось мене спонукало вірити, ніби всі ваші вчинки обумовлені справді добрим до мене ставленням. Але тепер я бачу, що ви – свиня. Забирайтеся звідси геть!

Іванов не ворухнувся.

–Можна взнати, на підставі чого ви робите такі висновки?– спитав він.

Рубашов підійшов до стіни, притулився до неї спиною і знову пильно глянув на Іванова, який спокійно курив.

–По-перше, – почав Рубашов, – ви знали про мою дружбу з Багровим. І саме тому подбали, щоб Багрова чи, власне, те, що від нього залишилось, проволокли повз мою камеру, – мені в науку. А щоб я, боронь боже, не проґавив цю сцену, ви заздалегідь повідомили кого слід про страту Багрова, знаючи добре, що звістку мені передадуть тюремною азбукою. Дальшим кроком режисера було повідомити Багрова за кілька хвилин до виходу з камери, що і я в цій тюрмі. Це, зрозуміло, теж було зроблено з розрахунком, що шок викличе в нього відповідну голосову реакцію, що, фактично, й сталося. Вся ця вистава була розрахована на те, щоб повергнути мене в стан патологічної депресії. І ось у цю чорну годину товариш Іванов з’являється переді мною у власній особі, з пляшкою вина, як спаситель. Далі має йти зворушлива сцена братання, ми обіймаємося, пригадуємо героїку громадянської війни, від розчулення пускаємо сльозу і непомітно підписуємо моє зізнання в усіх злочинах. Після цього в’язень впадає в легке забуття й засинає. А товариш Іванов із зізнанням у кишені навшпиньках виходить із камери й отримує за свою психологічну вправність чергове підвищення по службі… Забирайтеся геть звідси! Та Іванов мовби й не почув останнього речення. Він випустив дим і всміхнувся, показуючи золоті зуби.

–Невже ви справді гадаєте, що я аж такий примітивний?– озвався він. – Або точніше; невже ви гадаєте, що з мене такий нікудишній психолог?

Рубашов знизав плечима.

–Від ваших дешевих спокус мене нудить, – відповів він. – Я не маю права вигнати вас із камери але якщо у вас збереглося хоч трішки гідності, залиште мене. Ви навіть не уявляєте, які ви для мене усі мерзенні.

Іванов підняв з підлоги склянку, наповнив її вином і випив.

–Я пропоную угоду, – спокійно сказав він. – Ви даєте мені змогу говорити п’ять хвилин, не перебиваючи, І, зрозуміло, уважно вислухаєте все, що я скажу. Якщо після цього ви домагатиметесь, щоб я забирався геть, я слухняно піду.

–Говоріть, – кинув Рубашов.

Він засік час на годиннику Іванова, відійшов до протилежної стіни й обперся об неї спиною.

–По-перше, – почав Іванов, – щоб ви не мали жодних сумнівів чи ілюзій з цього приводу: Багров справді розстріляний. По-друге: його тримали в тюрмі кілька місяців і протягом останніх десяти днів катували. Це, зрозуміло, таємниця. Якщо ви викриєте її на суді чи розкажете