Ніч ополудні - Артур Кестлер
«НІ. А ВИ ЩО, ТЕЖ ПЕРЕДЧУВАЄТЕ?»
«ПЕРЕДЧУВАЮ? ЩО?» – ожив Рубашов.
Його дихання почастішало. Тим часом «офіцер із моноклем», ніби навмисно, не поспішав пояснювати. Тоді постукав тихо, мовби говорив пошепки:
«КРАЩЕ ЛЯГАЙТЕ СПАТИ…»
Цей батьківський тон Рубашову не сподобався. Проте навіть віч-на-віч він не став би із ним сваритись. Непорушно лежав на ліжку, втупившись у власне, затиснене в кулаці пенсне. Тиша назовні була такою відчутною, що її тиск, здавалось, розколював слухові мембрани. І раптом зі стіни долинуло:
«ДИВНО, ЩО ВИ ТЕЖ ЦЕ ВІДЧУЛИ…»
«ЩО? РОЗТЛУМАЧТЕ! – закалатав Рубашов об стіну.
Після короткого зволікання офіцер пояснив:
«СЬОГОДНІ ПОЛІТИЧНІ РОЗБІЖНОСТІ БУДУТЬ ВРЕГУЛЬОВАНІ».
Рубашов зрозумів. Притиснувся до стіни, сподіваючись почути більше. Але в’язень 402-ї вмовк. По якомусь часі Рубашов застукав:
«РОЗСТРІЛ?»
«ТАК», – підтвердив сусід.
«ЗВІДКИ ВИ ЗНАЄТЕ?»
«ВІД ЗАЯЧОЇ ГУБИ».
«НА ЯКИЙ ЧАС ПРИЗНАЧЕНА ЕКЗЕКУЦІЯ?»
«НЕ ЗНАЮ», – і після паузи: – «НЕЗАБАРОМ».
«ЗНАЄТЕ ПРІЗВИЩА?»- спитав Рубашов.
«НІ… ЗНАЮ, ЩО ВОНИ – ВАШОЇ КАТЕГОРІЇ… ПОЛІТИЧНИЙ УХИЛ».
Геть знесилений, Рубашов відкинувся на матрац і на мить час завмер. Потім надів пенсне, повернувся на один бік, на другий, знайшов нарешті найзручнішу позицію й підклав руку під голову. Ззовні не чулося ані звуку. Здавалося, всякий рух у цій величезній будівлі був кимось задушений, в одну мить заморожений.
Рубашову не доводилось бути присутнім при розстрілах, якщо не рахувати, звісно, громадянської війни. Але то було давно й за інших обставин, – то була боротьба – або ти їх, або вони тебе. Він не міг уявити, як виглядає екзекуція за нормальних обставин. Чув колись, що розстрілюють у підвалах, вночі, у потилицю. Чутки, звичайно. Але точних подробиць не знав. У партії смерть не була таємницею, не містила в собі романтичних загадок. Вона була логічним наслідком, чинником, із яким треба було рахуватися і який підпадав під абстрактні категорії. Про смерть у партії говорилося рідко, а слово «розстріл» майже не вживалося. Замість нього вживали термін «фізична ліквідація», він був менш конкретним і сприймався передусім як звістка про припинення чиєїсь політичної активності. Сам же акт смерті був лише технічною деталлю, що не викликає особливої цікавості. Смерть як складова логічного рівняння втратила своє значення чогось, близько пов’язаного з тілом людини…
Не моргаючи, він дивився через пенсне і нічого не бачив. Цікаво, чи приречених уже вивели з камер? Чи виконавці вироку вже готуються до звичної процедури?
Скинув черевики. Подумав і скинув шкарпетки. Ліг. Укрився. З-під протилежного кінця ковдри стирчали його ноги. Тиша була винятковою; вона справді бентежила, Здавалось, вона поглинула геть усі звуки. Рубашов дивився на свої ступні. Пальці на ногах підгиналися й випрямлялися, і почало здаватися, що ноги були не його; здавалось, вони жили своїм власним життям. Та це лише здавалося… Насправді ж Рубашов у цю мить відчував усі свої кінцівки як ніколи гостро. Він міг навіть сказати точну вагу ковдри – так різко й повно він відчував лінії власного тіла.
А все ж, де саме відбувається «фізична ліквідація»? Рубашов здогадувався, що десь унизу, у підвалах, до яких провадили сходи, що їх він бачив дорогою до голярні. Чомусь запахло новою шкірою портупеї й кобури Клєткіна і вчулося шелестіння його нового однострою. Що він казав жертві в останню хвилину? «Поверніться до стіни?» Чи, може, потішав жертву словами: «Не бійтеся, це не болітиме»? А може, стріляв без попередження ззаду? Навряд, адже жертва раз у раз озирається. Може, він заховав нагана в рукав, як дантист часом ховає щипці? Може, на розстрілі присутні й інші? Як вони поводяться? І чи жертва падає навзнак а чи долілиць? І чи вона кричить? Можливо, виконавець стріляє двічі, тричі, аж поки приречений вмовкне?
Рубашов закурив. Було так тихо, що потріскування цигаркового паперу скидалося на тріск стіни. Глибоко затягнувся. «Ет, дурниця», – підбадьорив себе. Адже він ніколи не вірив у технічну реальність «фізичної ліквідації». Смерть була абстракцією, а тим паче власна смерть. Чого перейматися? Ймовірно, все же скінчилося, а що минуло, те перестає бути дійсністю.
Проте йому немилосердно хотілося, щоб назовні хтось крикнув і розірвав цю неприродну тишу. Бо вона поглинала все, навіть скрип ліжка, коли він перекидався з боку на бік.
Хотів підвестися й запалити нову цигарку, як раптом почув од стіни:
«ІДУТЬ!»
Рубашов увесь перетворився в слух. Але чув лише биття пульсу у скронях і більше нічого, Тиша продовжувала свій нестерпний тиск. Він зняв пенсне і простукав:
«НІЧОГО НЕ ЧУЮ».
Але 402-га не відзивалась. Терпеливо чекав. І раптом різко:
«НОМЕР 380. ПЕРЕДАВАЙТЕ ДАЛІ!»
Рубашов схопився. Зрозумів усе. Цю вість було передано сусідом в’язня 380 через одинадцять камер. В’язні камер 380-402 створили акустичний ланцюжок. Це все що вони могли зробити. Передати вість – усе, чим вони могли підтвердити свою солідарність з приреченим.
Рубашов босий побіг до протилежної стіни і загаратав до Ріпа ван Вінкеля:
«УВАГА! НОМЕР 380 МАЄ БУТИ НЕЗАБАРОМ РОЗСТРІЛЯНИЙ. ПЕРЕДАЙТЕ ДАЛІ!»
Прислухався – ніякої відповіді. Стрибнув назад, до ліжка. Цього разу стукав не пенсне, а п’ястуками: «ХТО ТАКИЙ 380?»
Ніякої відповіді. Рубашов здогадався, що офіцер, подібно до нього, бігав тепер від стіни до стіни, і в’язні в подальших камерах робили те саме. Зачекав. Нарешті: «В ЦЮ ХВИЛИНУ ЙОМУ ЧИТАЮТЬ ВИРОК. ПЕРЕДАЙТЕ ДАЛІ».
Рубашов, щоб затримати сусіда, відразу ж запитав: «ХТО ВІН?»
Але офіцер, мабуть, уже був біля протилежної стіни, бо ніхто не відповів. Хоч Рубашов знав, що передавати ці подробиці Ріпу пан Вінкелю було марною тратою сил і часу, він усе-таки побіг по холодних плитах і вистукав у стіну ціле річення. Його підганяло почуття обов’язку, віра, що ланцюг не сміє урватися.
