Ніч ополудні - Артур Кестлер

найменшу невдачу відповідатиме власною головою. Наші поети розв’язують дискусії щодо стилю доносами у таємну поліцію, бо експресіоністи вважають натуралістичний стиль контрреволюційним і навпаки. Діючи послідовно в інтересах прийдешніх поколінь, ми впровадили такі обмеження для покоління сьогоднішнього, що вкоротили його пересічний вік принаймні на чверть. Щоб захистити країну, ми вдалися до виняткових заходів і видали закони перехідного періоду, кожна літера яких суперечить меті революції. Рівень життя народу нижчий від дореволюційного; умови праці гірші, дисципліна ще більше нелюдяна; виробничі норми вищі, ніж у колоніях; смертну кару застосовують навіть до дванадцятилітніх; наші закони щодо статевого співжиття примітивніші від англійських; обожнювання вождів у нас таке ж візантійське, як у найреакційніших диктатурах. Наша преса і школи культивують шовінізм, мілітаризм, догматизм, конформізм і тотальне невігластво. Влада уряду необмежена; подібної сваволі ще взагалі не було в історії. Свобода преси, думки, пересування абсолютно задушена, так ніби ми самі ніколи не проголошували прав людини. Ми створили найбільший у світі поліційний апарат, ушляхетнили донощицьке ремесло, винайшли найрафінованішу систему фізичних і моральних тортур. Батогами ми женемо стогнучі маси до майбутнього теоретичного щастя, яке тільки ми, провідники, бачимо. Енергія нашого покоління розтрачена, вичерпана. Фактично, її було розтрачено ще під час революції. Наше покоління спливло кров’ю й нічого, крім стогону й мертвої груди м’яса, фактично не залишилося. Такі наслідки нашої послідовності. Ви назвали це конкретною мораллю. По-моєму, це конкретність експериментаторів, що зірвали шкіру з жертви й залишили її стояти з оголеними клітинами, м’язами, нервами…

–Ну й що з того?– з викликом запитав Іванов. – Невже все це не здається вам прекрасним і величним? Чи було щось подібне в історії? Адже ж ми зриваємо з людства стару шкіру і зодягаємо його в нову. Погоджусь, це заняття не для людей зі слабкими нервами, але ж був час, коли це заняття викликало у вас захоплення й ентузіазм. Що зробило з вас примхливу стару діву?

Рубашов хотів сказати: «Схлипування Багрова та його волання о поміч», – але відчув, що подібним чином він лише пом’якшить свої аргументи. Замість цього сказав:

–Відповім вам попередньою метафорою: я бачу облуплене тіло, але не бачу появи нової шкіри. Всі ми колись вважали, що експеримент з історією можна порівняти з експериментом у лабораторії. Але в лабораторії експеримент можна повторити тисячу разів, тоді як з історією – лише раз. І якщо навіть колись з’ясується, що великі підводні човни, попри все, були правильною пропозицією, товариш Багров із мертвих не підведеться.

–То й що?– запитав Іванов. – Невже нам сидіти тепер бездіяльно лише тому, що наслідки вибору передбачити важко? То чи не погодитися тоді, що будь-яка акція у самому своєму зародкові лиха? Але ж ні, за кожну акцію ми ручаємось головою – чого ж іще? У протилежному таборі керівники, звичайно, поблажливіші. Який-небудь ідіот у ранзі генерала може експериментувати там із тисячами людських істот. І якщо навіть зробить помилку, найбільше, чим його покарають, – відставкою. Сили реакції й контрреволюції не мають ніяких етичних правил. Уявіть собі Суллу, Галіфе або Колчака над читанням роману про Раскольникова. Ви справді рідкісна птиця, яку можна знайти хіба що в нашому революційному лісі. Для багатьох інших це все виглядає просто…

Рубашов дивився у вікно. Шиби зробилися сірими. Шмат газети, що ним було заліплено розбите скло, вигинався під подувами вранішнього вітерцю. Навпроти на вежі вартовий притупцьовував та грів руки, б’ючи ними одна об одну.

–Ваша огида до наших методів, – провадив Іванов, – особливо з огляду на ваше минуле, видається мені майже штучною. Щороку мільйони людей гинуть від епідемій та інших стихійних лих. І гинуть цілком безцільно. А ми не можемо пожертвувати кількасот тисяч заради найперспективнішого експерименту в історії? Незліченні маси людей помирають від недоїдання й туберкульозу, у ртутних і вугільних шахтах, на рисових, бавовняних, чайних та інших плантаціях. І ніхто цим не переймається, ніхто не питає чому й за віщо. А от коли ми розстріляємо кілька тисяч об’єктивно шкідливих людей, тоді гуманісти усього світу піняються і протестують. Так, ми ліквідували паразитичну частину селянства. Це була хірургічна операція, необхідна, щоб вилікувати організм раз і назавжди. Адже ж в оті добрі дореволюційні часи така сама кількість селян помирала кожного засушливого року, тільки даремно й безцільно. Жертви від повені на Жовтій ріці в Китаї вимірюються сотнями тисяч щороку. Природа напрочуд щедра на безцільні експерименти з людством. Чому ж людство не має права експериментувати на собі?

Іванов зупинився, напевно, чекаючи відповіді на останнє питання, але Рубашов не озвався. Невідомо, чи слухав він, а чи мріяв.

–Ви читали брошури, видані благочинними товариствами?– спитав Іванов. – Ці книжечки просто приголомшують, серце крається… Читаєш про якусь бідну шавку, якій вирізали печінку, а вона жалібно кавчить і лиже руку свого мучителя, – і так марудно робиться, як вам сьогодні. Але коли б усі оті люди, так звані захисники тварин, та правили світом, то ми не мала б сьогодні жодних вакцин проти холери, тифу чи дифтерії…

Іванов допив рештки зі склянки, позіхнув, потягнувся і встав. Зашкутильгав по камері до вікна, до Рубашова.

–Світає, – цілком іншим тоном сказав він. – Не будьте дурнем, Рубашов. Усе, що я вам говорив, – елементарні речі, які ви знаєте не гірше від мене. Ви просто були у стані депресії, але вам уже краще.

Він став поряд із Рубашовим і обійняв його однією рукою.

–Лягайте й виспіться. А завтра на свіжу голову ми опрацюємо ваше зізнання. Прошу вас, не опирайтеся. Адже наполовину ви вже переконані, що вам нічого не лишається, як підписати протокол. Якщо ж ви почнете твердити, що це неправда, тоді мені ясно: ви в лабетах морального боягузтва. Моральне боягузтво, як ви знаєте, вробило мучеників із багатьох, але що вони тим осягнули?

Рубашов дивився у вікно. Вартовий на вежі саме зробив крутий поворот. Небо над кулеметною вежею зробилося блідо-сірим, з’явилися червоняві смуги.

–Я подумаю… – по тривалій мовчанці сказав Рубашов.

Коли гість вийшов із камери й за ним гримнули двері, Рубашов признався собі, що наполовину він уже справді капітулював. Упав на ліжко. Почувався виснаженим, але водночас відчував і полегшу. Був