Облога Белза - Костянтин Артемович Когтянц
Ну то й що, що батько, помираючи, закляв його — повернути ті землі, які підпали під німців і чехів, приєднати Помор'я та Мазовію. Аякже! Хіба не він сам пустив туди німців із чехами? Треба робити не те, про що батько казав, нехай і на смертній постелі, треба повторяти те, що він робив[128].
...Лайошові думки текли в іншому напрямку. Він не вперше замислився, чому його військо — одне з найбільших, якщо не найбільше у Європі, — так рідко перемагає. І навіть безсумнівні перемоги часто не приносять плодів. От Неаполь — перемога? Так. Вислизнула з рук? Так.
Він помилявся, коли послав туди баронські дружини. Вони охоче пішли грабувати, але... їх не вдасться там тримати довго, позаяк у кожного барона є свої володіння, які він не може надовго залишити без військ. І постачати з маєтку під Пештом бандерію під Неаполем... Ну, припустимо, харчі можна награбувати... Якщо сил вистачить... А стріли, а бойові коні?
У чому секрет перемог Едварда?[129] Від перших битв, які він виграв у Фландрії, і до великої битви при Кресі — усі галасують: «Лучники! Лучники!» У нього в Далмації було набагато більше лучників, аніж у Едварда, а у венеційців менше арбалетників, аніж у французького короля. Але битий був він!
Уже тоді Лайош звернув увагу, що венеційське військо було дисциплінованішим. Він розпитував французів, які билися з англійцями. Річ не в лучниках, як таких, а в тому, що в англійців латники, лучники, піші списоносці, легка кіннота взаємодіяли, як пальці однієї руки, де кожен чітко виконує своє призначення.
А домігся цього Едвард тому, що ядро складають воїни, які служать постійно. Це не впадало в око, бо Едвард не відмовлявся ані від дружин своїх баронів, ані від звичайних найманців, набраних на один похід. Особливо любив набирати бригандів[130] — якщо доводиться йти на штурм, то є кого вперед послати. Хай завалюють рови трупами.
Тому не всі зрозуміли, як змінило його військо невелике, але постійне ядро.
— Так, Едвард запозичив досвід орденів, — підтвердив брат Клод, який їхав із королем стремено в стремено, проте, усупереч орденському статуту, у звичайному одязі, а не у «формі». Щоправда, статут, розрахований на Близький Схід та південь Європи, нічого не говорив про шуби, утім, нашити хрест на шубу він міг би — якби схотів. Імовірно, йоаніт не хотів привертати уваги до своєї появи тут.
— В орденах братів небагато, але навколо нас — ті, хто служить багато років, часто все життя. Уже навколо цього ядра — васали, союзники, найманці. Тому ордени часто перемагають противника, навіть і втричі більшого.
Людовик кивнув. Так, треба створювати постійне військо.
Лайошів погляд сковзнув по легкій корогві Кості Мушата. Спокійно сковзнув. Скільки разів у майбутньому він зі злобою загадуватиме ті часи, коли й Костя, і сам Богдан були в його руках, бо через сім років вони піднімуть повстання, заснують незалежну Молдову й не раз жорстоко битимуть його, Лайошеві, війська.
А через двадцять років Костя, після смерті Богдана та його бездітного сина, сяде на трон і заснує династію...
Та людям не дано бачити майбутнє, і жодне передчуття не потривожило короля...
* * *Старий Єлизар увійшов у хату й не міг не побачити, як дружина й син сахнулися врізнобіч. Щоправда, вони нічим особливим не займалися, навіть не торкалися одне одного, проте — інстинктивно сахнулися.
Чи зробив він якісь висновки?
Цього коханці не зрозуміли.
— Стріл у тебе досить? — що лук, на щастя, цілий, він уже побачив.
Ярош не зразу і втямив, про що батько питає.
— Княжий тіун видав по три десятки, якщо відступ удаваний, то щоби хоч попервах не шукати. Але, мабуть, скаже, аби повернули, бо...
— Не тобі скаже.
Ярошеве серце впало в п'яти.
— Збирайся, синку, — останнє слово Єлизар намагався вимовити якомога тепліше. — Збирайся. Харчів, гадаю, майже не залишилося. Нічого, у мене є. Петро та Волчко?
— Царство Волчкові Небесне, а Петро на варті.
— Заберу з варти, а ти збирайся. Похід буде довгий.
Ярошеве серце рвалося на шматки.
Думка про те, що він іде в такий відповідальний похід за княжим наказом (оскільки слуги ординські підлягали особисто князю, то парубок так і вирішив — княжий наказ, точніше, не вирішив, а просто гадка, що хтось міг наказати без княжої волі, навіть випадково не могла прийти хлопцеві в голову), тішила його гонор. Та водночас якби батько пішов, а він залишився... Залишився з Ганною! Надовго! А може, батько б...
«Згинь, сатано!»
Ця розмова вже стала звичною, Ярош анітрохи не сумнівався, що оті думки — про батькову загибель, — то сатанинська спокуса, щоправда, він погано уявляв собі, хто такий сатана, — ворог та й годі.
...Крім сина, старий узяв ще доброго лучника Терешка. Із Петром не вийшло, бо в нього зуби розболілися так, що аж щоку роздули, у такому стані багато не постріляєш.
І по два коні кожному.
...Їхати вже було важко. Невелика річка, влітку переплили б, не злізаючи із сідел.
— Твоя черга, Яроше.
Парубок спішився, став на лижі, накинув на себе петлю аркана, затяг її під пахвою. Кінець тримав батько. Ярош зійшов на кригу, рушив, постукуючи підтоком
