Облога Белза - Костянтин Артемович Когтянц

...У Яроша затремтіли жижки. Власне кажучи, від нього було б більше користі серед стрільців прикриття, але надто вже поспішно готувалася вилазка. Ще хвилину тому він біг разом з усіма, і азарт кудись загнав переляк, він побачив угорця, що відмахувався сокирою, підскочив, ударив своєю палицею.

Мадярин упав...

Зупинити удар особистої бандерії Людовика-Лайоша було неможливо. Лучники вбили або спішили чимало лицарів, одначе решта й далі скакала. Із двадцяти кроків волиняни метнули дротики  — мистецтво, забуте майже по всій Європі,  — і ще спішили з десяток, після чого виставили списи, проте це не допомогло.

Мало, мало існувало вершників, які могли б змусити своїх коней іти на вістря списів, але до особистої охорони короля брали лише найліпших. Вони розкололи перший ряд волинян, і не порятувався б ніхто, якби... якби праворуч від короля хтозна звідки не виріс молодий парубок...

Удар палицею, звичайнісінькою палицею  — просто собі довгим суком із напливом, куди були вбиті шматки заліза,  — і Людовика винесло із сідла.

...Пізніше Ярош ніколи не вихвалявся тим, що зробив, із дуже простої причини: половини він не пам'ятав, а другої не зрозумів.

Тупіт, іржання, зойки  — справжня какофонія, перед очима все мерехтить, якісь блиски,  — ноги самі понесли його, незрозуміло куди. Ось постав якийсь лицар, у Ярошеве обличчя летить меч, шуйця сама підставляє щит...

Щит був не збитий, а витесаний із цілої деревини. Він не мав ані металевого умбона, ані окуття по краях  — і навіть шкіра загризеної вовками шкапи була не прибита, а приклеєна розчином, звареним із копит тієї ж тварини. Але він витримав!!!

Ярошів рот і далі безперервно кричав... Корпус сам розвернувся, а правиця сама послала палицю на шолом. Із розвороту.

Ніхто з тих волинян, яким судилося вижити, цього не побачив, бо вони пильнували лише своїх безпосередніх противників.

Майже водночас Іванець Гавшин, один із тих, кому Дрозд наказав шукати, знайшов те, що було наказано: залізну трубу, з одного боку наглухо заковану залізом, із другого  — закриту дерев'яним колом, залитим воском. (Іванець не знав, що це пиж.) Схопивши «оце» в оберемок («Ох і важка!»), Іванець побіг назад, до брами, раптом щось ударило його в спину, він упав на кригу, відчув, що нижньої частини тіла неначе вже й немає, і з останніх сил штовхнув «оце»  — і воно сковзнуло по кризі до ополонки, яка утворилася від вогню,  — і там гулькнуло в темну воду.

А тим часом двоє угорців підхопили Лайоша за руки й потягли до табору  — швидше, швидше, швидше, не до пошани, треба скоріше доправити в безпечне місце.

Решта вихопила мечі (від списів у тісному бою було мало пуття). Вихопили мечі, щоби помститися.

І тоді прогримів вибух.

Плануючи вилазку, Дрозд бажав домогтися двох речей. Тому кілька волинян несли під полами жаристі трути. І ось Волчко, тихий, мовчазний Волчко, однією рукою розпоров лантух із порохом, спокійно подув на трут, який тримав у другій, і сунув його в розріз.

Вибух перелякав коней, частина яких узагалі понесла, інші вставали дибки, підставляючи під удар незахищене черево.

Приблизно третина волинян, що брали участь у вилазці, повернулася назад під прикриттям лучників, які били з валів.

 — Що з бомбардою?

Це були перші слова, які вимовив Людовик, коли прийшов до тями. Вимовив слабким голосом, кривлячись від болю.

Дивовижа, але звичайний шматок звичайного заліза, який колись вийшов із-під молота звичайного коваля, що ніколи не насмілювався кувати мечі чи захисні обладунки, пробив міланський шолом, та й не простого міланського майстра, а одного з найліпших.

Ніколи не боліла так Людовикові голова.

А тиша, що запанувала в наметі, уже була відповіддю.

 — Кажіть.

 — Та із самою бомбардою нічого не зробили. Зарядну камору втопили, до того ж ніхто точно не бачив, де саме.

А це вже не має значення, бо той штучний рів, який утворився через підпалений хмиз, на такій відстані, що туди можна з валів не лише дострелити, каменем докинути.

Без зарядної камори гармата  — як лук без тятиви. На майбутнє — на кожну гармату треба мати дві-три камори.

Треба відступати. Це рішення спочатку прийшло до Людовика, і лише потім він згадав аргументи.

Невдача під Брацлавом. І неминучий тепер татарський набіг на Угорщину. Так, на перший погляд падіння Белза перекриє ці удари по престижу, але це лише в тому разі, якщо місто впаде сьогодні. Від сили завтра. Бо якщо таяння снігів та криги, розлив річок застануть військо далеко від Угорщини, то значна затримка та великі втрати від голоду та хвороб неминучі.

А кожен день затримки підкріпить позиції брата Стефана. Він мусить якомога скоріше повернутися, не дати Стефанові схилити на свій бік жодну із двох відступних армій (із Неаполя та з-під Брацлава), знайти людину на заміну Андре (Царство йому Небесне!)  — магнати мають знати, що є кому очолити противників Стефана в разі його, Людовика, смерті[124]. То треба або штурмувати Белз, або відступати негайно.

Чи можна взяти місто за два дні? Навряд. Поразка штурму  — не лише удар по престижу, а й утрати у відбірному, найвірнішому війську  — кожен боєць якого ой як буде потрібен. Тому залишається один крок. Зробити Белз васальним князівством хоча б формально. Це не лише престиж, а й зачіпка, законний привід, бо звинуватити васала можна завжди.

Князь Семен? А куди він подінеться?